Розділ «I. Жiноча половина»

Заслухалися тодi одного мiського вар’ята. Вiн усмiхнувся менi здалеку, я вирiшила, що то знайомий – i привiталася. Сприйнявши це як запрошення, пiдiйшов до нас – дивний, незграбний, бурмочучи на ходу: «…У ваннi короп золотистий плюскоче, наче з пiни панна…» Дочитав увесь вiрш до кiнця i, усмiхнувшись, без паузи видав про «молодiсть тверду i кучеряву…». А тоді: «Мов птах, спiває телефонна трубка…» І далі: «Лежу, мов мудрий лис, пiд папоротi квiтом…»

Дiрку пiд пахвою в пiджаку було видно щоразу, коли декламатор робив змах рукою. Коньяк на нашому столику його не приваблював, вiн потребував слухачiв. Тверезий, безпосереднiй як дитина, читець, мабуть, був лiтературознавцем або актором, що з’їхав з глузду. Пiшов вiд нас, жестикулюючи та бурмочучи пiд нiс досконало вибудуванi фрази про поезiї Богдана-Iгоря Антонича. Проводжаючи його поглядами, ми вивели закономiрнiсть: наявнiсть фрикiв свiдчить про духовне здоров’я мiста. Бо за тоталiтарного устрою спостерiгається або вiдчутний дефiцит дивакiв на вулицях, або ж цiлковита їх вiдсутнiсть.

«У Нью-Йорку кiлькiсть фрикiв – найпомiтнiша серед усiх вiдомих менi мiст, – навiв аргумент зi свого заокеанського життя Чаришников. – У Нью-Йорку аж зашкалює». Ми тодi договорилися до того, що по сутi кожен із нас фрик, бо дiапазон нормальностi в нашому сприйняттi набагато ширший, анiж у тих, котрi вважають себе нормальними.

…Мене видзвонила колишня однокласниця, я погодилася на зустрiч, але згодом пошкодувала. Її цiкавив лише власний бiзнес та кориснi зв’язки, усi розмови крутилися довкола цього. Вона займалася газом, працювала в посередницькiй фiрмi. У школi, наскiльки пам’ятаю, мала твердi «трiйки» з усiх предметiв, а тепер виявилася дiяльною та напористою. Про таких жiнок кажуть – «кiнь з яйцями».

Я замовила качку пiд апельсиновим соусом. На тарiлцi закарамелiзованi часточки апельсина апетитно сусiдили з рум’яною качкою, завбiльшки з голуба, зеленню руколи та ляльковими помiдорчиками черi. Враження, однак, псував вибiр однокласницi, яка iз задоволенням потягувала екзотичний коктейль, на який я намагалась не дивитися. Це була фуагра, але дивна. Гусяча печiнка, доведена у блендерi до стану рiдкого питва, – страва невизначеного та неприємного кольору. Ми замовили грузинське мукузанi, номерну пляшку, каву молiнарi й врештi-решт залишили в ресторанчику мiсячну зарплату менеджера середньої ланки i вбитi пустопорожнiми балачками пiвтори години.

Я прагнула бездiяльностi та вiдпочинку, але не настiльки безглуздих.

Вiд такого байдикування втомилася ще бiльше. Однокласниця витягнула з мене обiцянку прийти на засiдання мiсцевого клубу дiлових жiнок. «Хочу здивувати своїх бiзнес-партнерiв, – довiрливо розкрила вона карти. – Нiчого робити не треба. Просто прийди, гаразд? Поможи подрузi по старiй пам’ятi!» Слово «подруга» рипучим смичком ковзнуло по струнi у грудях, видобувши фальшивий звук. Яка вона менi подруга?

Наступного дня я вирiшила зробити батькам приємне – запросила маму з татом на обiд у цей ресторан. Але нiхто з нас не отримав очiкуваного задоволення.

Мама взяла до рук книжку-меню у шкiряному паспарту, i в неї вихопилося: «Це що? Сто дев’яносто вiсiм гривень за салат?! А сiк – вiсiмдесят?…» Її обурення було щирим та надто гучним.

– Це свiжовичавлений сiк, – упiвголоса пояснила я. – Хочеш апельсиновий?

– Хiба я з глузду з’їхала? – не заспокоювалася мама. – За такi грошi можна вдома цiлий тиждень харчуватися!

Обiд проминув в удавано-безтурботнiй напруженiй атмосферi. Батькам так i не вдалося розслабитися – вони вибирали страви не за бажанням, а за цiною, тому замовили найдешевше i знайшли згодом купу недолiкiв на своїх тарiлках. М’ясо було недостатньо просмаженим, салат – недосоленим, вино – кислим.

– Краще пiшли б у «Лiхтарик» на нашiй вулицi, – бiдкався тато. – Взяли б по вiдбивнiй та смаженiй картопельцi, оселедчика з цибулькою замовили, маленьку карафку горiлки до нього – ото було б свято! – мрiйливо зауважив вiн, схрестивши виделку та нiж на тарiлцi з королiвськими креветками-гриль…

– Який «Лiхтарик»? – охолоджувала його запал мама. – Краще я вам вдома чебурекiв насмажу. Хочете чебурекiв?

– Хiба з пивом, – погодився тато.

…Наступного дня менi довелося давати iнтерв’ю.

– Доцю, тобi з газети телефонують, – урочисто повiдомила мама зранку, тримаючи слухавку перед собою. – Знають, що ти у Львовi!

Поки йшла до телефону, придумала собi вiдмазку: їду в гори, нiчого, на жаль, не вдасться, вибачте… Однак журналiстка дитячим голосом повiдомила: у нас є рубрика «Славетнi земляки», давно чекаю вашого приїзду, знаю майже все, що пише про вас росiйська преса, а про те, що ви у Львовi, довiдалася вiд своєї старшої сестри, вашої однокласницi… Я спробувала було вiдкараскатися – не вийшло. Хватка у власницi дитячого голосу виявилася як у справжньої акули пера.

Довелося вибиратися з розношених джинсiв i теплої куртки-бобки, робити макiяж. Добре, хоч зустрiч призначили у кав’ярнi поблизу мого будинку.

– У своїй серiї «Абортарiй» ви зображаєте жахливi речi, – увiмкнувши диктофон i поставивши його на столик, скоромовкою почала журналiстка, подiбна на дiвчинку-старшокласницю. – Жахливi речi в розкiшних iнтер’єрах. Чому так? Для чого?