Розділ «Історія друга Таша з Александерплац»

Спершу Берлін відштовхнув пані Кулібабу, здався колючим і чужим. Вийшовши з потяга на залізничному вокзалі у Шпандау, Наталка відчула солодкавий присмак розчарування. В порівнянні з мереживним, залитим сонцем Лісабоном це доволі банальне й прагматичне місто однозначно програвало. Залізобетонно-скляні споруди недолуго виглядали на фоні скелетів численних будівельних кранів. Червоні потяги метро трохи додавали фарб у сірість загальної палітри, але цих в’юнких черв’ячків було недостатньо, аби звеселити Наталю. Попри те що надворі вирувала весна, а в Лісабоні ще вчора жінка ходила у футболці та шортах, у центрі Європи погода не тішила. Був сильний вітер, що куйовдив Наталчине волосся, закидаючи його вуаллю на очі, можливо, задля того, аби вона не розгледіла факторів, що могли свідчити на користь нової країни її перебування.

«Потрібно їхати на Александерплац», — подумала й подалася до станції метро. Надія досконально розтлумачила, де сідати, на якій станції змінювати напрямок, де виходити, куди йти далі, яку вулицю шукати, кому що казати, якщо питатимуть уже в будинку. Наталя була ознайомлена з тим, що німецькі сусіди дуже обережні й кожну нову людину перевіряють, сканують і стежать за нею. Домовилися, що Наталка скаже, нібито вона сестра Надії, аби звести нанівець усі підозри оточуючих. Надя, бувало, розповідала сусідам, з якими вдавалося перекинутися кількома словами, про свою сім’ю, говорила про сестру, яка, на диво, також звалася Наталею.

Перші три дні Ната Кулібаба просиділа в однокімнатній квартирці, розмірковуючи про майбутнє. Дійшла висновку, що вона остання дурепа з дуреп, подалася бозна-куди й час їй нарешті повертатися додому. Але ж хотілося ще грошей заробити.

«Тепер, — думала про себе, — відсилатиму Микиті лише половину. Треба й собі причепуритися. Це тобі не Португалія, де можна в дранті вийти надвір, тут потрібно виглядати пристойно».

Крізь шибку відкривався вид на протестантську церкву з тонким високим шпилем, а далі жовті будівельні крани, мов скелети велетенських жирафів, та червоні й брунатні дахи, верховіття заквітчаних дерев. Унизу — небагатолюдні звивисті вулички, припарковані старі автівки, зграйки яскраво вдягнених дітлахів…

За час добровільного ув’язнення Наталя спостерігала за життям через вікно. Поволі почала відчувати, що пускає тут корені і хоч це лише цнотливі паростки, але вони вже — любов до Берліна.

Можливо, Наталка і далі милувалася б краєвидами, якби на третій день її не вивів із трансу телефонний дзвінок. Жінка довго нишпорила, відшукуючи слухавку. Віднайшовши її в чималій купі мотлоху, сказала по-німецьки, як вчила Надя та й як, зрештою, навчали у школі, де вона саме цю мову опановувала:

— Я[36]!

— Звичайно, ти! — почувся насмішкуватий голос дона Йвана. — Як ти там? — І, не дочекавшись відповіді, повів далі: — Надя просила, щоб ти усе її барахло поскладала у картонні ящики, там на балконі вони є, від телевізора й ще від якоїсь біди. Завтра заїде один хлопець, усе забере. Все, бувай!

Розмову було закінчено, й відразу, як Наталя поклала слухавку, дзвінок повторився. Жінка усміхнулася, схопилася за телефон і одразу вигукнула:

— Що іще?

— Вас[37]? — запитали німецькою.

Наталя знітилася й заходилася завчено пояснювати, що вона Ната, яка приїхала замість Наді працювати.

— Я! Я! Таша, — погодилися на тому кінці й поцікавилися, коли чекати на неї.

Організаційні питання було вирішено, Наталка зв’язалася з усіма німцями, у яких мала працювати, отримала відповідні вказівки. Ввечері передала коробки з Надіїним барахлом дуже симпатичному чоловікові Сергієві, який витарабанив їх надвір і завантажив у своє авто. Він мило всміхався Наталці, вона відповідала йому тим самим. Насамкінець якогось біса обмінялися номерами телефонів і забули одне про одного.

Наталчин тиждень було розліновано. Понеділки — три години для лікаря і стільки ж для артиста. Наступний день прибирання повністю належав мільйонеру. Шість годин у середу віддавалися принцесі. Четвер присвячувався особі на ймення Штеффі. А в п’ятницю Наташа мусила бігти до респектабельної родини юристів. Усі роботодавці проживали в різних районах великого Берліна. Колишній танцівниці до снаги було ганяти містом, ширяти під землею в потязі метро, змінюючи цей швидкісний транспорт на більш повільний автобус.

У вихідні, а їх було аж два, Таша, як її тут охрестили, бродила столицею. Простувала від свого будинку на Метцерштрассе повз вулиці зі знайомими з дитинства назвами — площа Рози Люксембург, вулиця Карла Лібкнехта й алея Карла Маркса. Назви лишилися об’єднаному Берліну в спадок від радянської «окупації». За чверть години опинялася на Александерплац. Туристичні групи з різних куточків світу не їдуть додому, допоки не відвідають оспіваний у путівниках клаптик берлінської землі. Наташу до кольок дивувала незграбність цієї площі та відсутність на ній будь-яких цікавинок. Ось тобі вихід із метро, он там вхід, попереду височіє багатоповерховий магазин, праворуч залізобетонні споруди, як, власне, й ліворуч. Ну, стирчить вежа. Що тут такого? За рогом берлінцям та гостям міста відкривалася панорама з видом на Годинник Світу, що показує час в усіх країнах. Спустившись у берлінську підземку убан, Наталя відкривала карту й вирішувала, який район «завойовуватиме» цієї неділі.

— На захід, у Мітте! — казала й вмощувалася зручніше на оббитому м’яким синім вельветом стільчику.

Алеєю Лип обожнювала тьопати до Тіргартена[38]. Петляла вуличками, переходила містками роздвоєну Шпреє[39].

Українку вабила до себе надщерблена церква кайзера Вільгельма, пошкоджена за часів Великої Вітчизняної. Так і стояв донині цей храм із дахом, наполовину знесеним супергеніальним архітектором — війною. Ната, закинувши голову, подовгу вдивлялася в ніби надкушений конусоподібний купол.