Розділ «Анна Хома Репетитор»

— Дякую, доцю… м-м, смакота. Ти, сподіваюся, не пила, бо якщо застудишся…

— Не пила.

— Вірю. А тепер — марш усі нагору! Давайте, давайте…

Нагору вони, ясна річ, не пішли. Андрій шкірою відчував ситу посмішку і зловтішний погляд крізь нещільно причинені двері.

— Там ще листи є, — раптово і різко змінив голос лікар. Не підвищив, ні. Змінив. За всіма параметрами. — Чому ти листи не вийняв? Їх куди цікавіше читати.

«Бо там нема жодного до мами. І маминих там нема. Жодного».

— Чого мовчиш? Ти ж обожнюєш словесні баталії.

«Коли б я вам сказав, чого я мовчу…»

— Де ще ти нишпорив? Я все одно довідаюсь, не мовчи.

Давній кураж напав на нього. Тільки не веселий, а дурнувато-нахабний.

— У кабінеті.

— У кабінеті? Ото! Де саме?

Андрій спробував уявити собі кабінет.

— У столі.

Лаконічно і правдоподібно.

— Всі шухляди в мене замикаються на ключ.

— І в шафі… в книжковій шафі.

— У мене немає книжкової шафи.

Овва.

— Ви лікар, у вас мусить бути книжкова шафа, — не погодився Андрій, протираючи поглядом оббивку до дірок.