Розділ «Анна Хома Репетитор»

Добру хвилину сходи гудуть. І стихає.

Андрієві, нарешті, вдається розліпити склеєні повіки. Попри різь в очах бачить класичного джентльмена-неформала: довгий білий светр з відкладним коміром і обвислими рукавами, потерті джинси, наплічник через плече, волосся зібране в жмут на потилиці, круглі жовті окуляри і переносне радійко у вухах.

«Новий квартирант Ірини Семенівни з тридцять п’ятої, — механічно згадує він. — Студент». У майбутньому — його друг Славко.

Але з тієї сходової клітки майбутнє не прозирало.

— Дякую, — каже він, та студент не чує, піднімаючись сходами вгору і похитуючи в такт музиці головою.

На сходовій клітці залишається перекинуте відро і велика калюжа, в яку скапує з його одягу вода.

Він приносить додому брудне вбрання і бронхіт. Але відтак його вже ніхто не чіпає.

Рівно о шістнадцятій нуль-нуль Андрій постукав до Віриної кімнати. На другому поверсі тихо, хоч застрелься. А може, тут завжди так тихо?

— Хто там? — голосом пташки з відомого мультика озвалися зсередини.

— Це я, бомж, — голосом поштальйона з того ж таки мультика відповів Андрій і увійшов.

Дівчатко сиділо за столиком і калякало в альбомі фломастером. На репетитора свого воно навіть не глянуло. Певно що так! Хто бачив, щоб королеви звертали увагу на слуг! А надто, коли вони зайняті поважними справами у тронній залі. Остання, виконана у волошковій палітрі, набита іграшками по вуха, урочиста й поважна, королеву не обходила.

Андрій потупцював біля дверей, почухався й одразу збагнув, що не знає, як поводитися з дітьми. Він зроду не мав з ними справи, почуваючись дорослим ледь не з пелюшок.

Ось і вона, зосереджено й поважно малюючи на папері якісь каляки-маляки, теж, певно, здається собі страшенно дорослою. І спробуй сказати щось не так — сховається до мушлі, як равлик. Як ховався Андрій Шелепінський, забувши якось, де вихід.

Він впевнений, що колишня її вихователька все робила правильно. Правильно всміхалася, вітаючись, правильно добирала інтонацію, вихваляючи малюнки, правильно вибирала момент, щоб погладити по голівці. Але…

Андрій стояв телеграфним стовпом, а дівчатко, напевно, думало собі: «Не всіх дурних війна забрала». Чи щось у цьому дусі. У сукенці з симпатичними дракончиками, в чудернацьких заколках…

СЕСТРА.

Він різко тіпнув головою. Так недовго й схибнутися!

— А де твій капелюх?

Андрій аж підскочив. Уся в собі (не бачите — я малюю!), малолітня художниця навіть не показала вигляду, що вона щось чула, а тим паче — говорила. Тільки два хвостики нетерпляче вичікували, коли той стовп біля дверей спроможеться іще на щось, окрім тупцювання і чухання.

Стовп біля дверей спромігся. На невиразне гмукання.