Розділ «Анна Хома Репетитор»

Капелюх. Ага.

— A-а, капелюх… Забув. Загубив. Зараз пошукаю.

А що він іще мав сказати?

У шафі капелюха не було, в хатці Барбі — теж, під ліжком…

— Скоріше за все, я залишив його внизу, — ставши на рівні й обтрушуючись, висловив він геніальне припущення.

Віра тієї геніальности не поцінувала, а просто перегорнула сторінку альбома.

Який там йому відпущений термін? Тиждень? Такими темпами вони й за місяць до букваря не доберуться. А Ігор Васильович скажуть: «Я так і знав».

— Що ж, треба йти шукати капелюха внизу. Бо як же без капелюха? Без капелюха ніяк! Але, — він зітхнув так жалібно, аж самому мурашки пішли по шкірі, — там у вас стільки кімнат! Сам я ніяк не впораюся.

Роздумуючи, зітхнути ще раз чи дати собі спокій, він рушив до дверей.

— Бо опудала беж капелюха не буває, — впевнено констатувала королева дракончиків.

— Атож! — скрушно підтвердив Андрій. — Ну, я пішов. Скоро обернутись не обіцяю, але якби мені хтось поміг…

«Вимітайся вже, ти, артисте погорілого театру!»

Він вимівся й покволом пошкандибав у напрямку сходів. «Якщо вона не вийде… якщо зараз не вийде, то й за тиждень нічого з цього не вийде…»

— Ти шо, і до тата в кабінет підеш шукати? — наздогнала вона його, а очиська — як світлофори.

Веселий кураж напав на Андрія.

— Не віриш? — бовкнув, насолоджуючись її реакцією на його провокацію, і лише за пару кроків доп’яв, що саме бовкнув. — Звісно, якщо більше його ніде не буде.

«А якщо більше ніде не буде твого капелюха, га?»

Шкіру аж сироти опосіли.

Кухню вони перерили за двадцять хвилин. Щастя, що пані Марія пішла на базар і не була свідком його ганьби. Не можна сказати, що Андрій не зволікав — ще й як зволікав, але кожна хвилина немилосердно наближала його до того страхітливого кабінету. Коли він втретє заглянув до холодильника, його учениця — мила дівчинка — сіпнула його за штани.

— А ти жнаєш, шо тато дуже-дуже не любить, коли беж дожволу жаходити у кабінет?