Розділ «Анна Хома Репетитор»

Він, напевно, ще дуже малий, бо ніяк не може второпати, за що його так висвячують.

— Завтра ти цілий день сидітимеш удома. А цього я їсти не збираюсь!

Мама розвертається і йде до ванної. Звісно, мити руки. Але він, хоч як дослухається, не чує дзюркоту води.

Посидівши в кухні ще трохи, йде спати. Завтра треба встати о шостій. Він домовився з Анісімовими, що вигулюватиме їхнього лабрадора зранку і ввечері.

Так триває три тижні і три дні. Поки Анісімови продають пса і виїжджають до Ізраїлю.

Три тижні і три дні він приносить додому харчі.

Три тижні і три дні мама демонстративно їх не вживає.

Три тижні і три дні по тому, як вони полягають спати, він чує крізь прочинені двері, що мама встає і йде до кухні. І запалює газ. І плаче над приготованими щойно стравами.

Напевно, він ще дуже малий, щоб її зрозуміти.

…Другий поверх зустрів тишею та рівномірно розсіяним сяйвом. Андрій повернув голову. Майже суцільна скляна стіна. Від стелі до підлоги. Димчаста, як газова косинка. Як ледь припорошена інеєм шибка. За нею виривався в світ балкон. Перед нею — білий куб кімнати з дверима на три сторони світу, на дні якого — килим, що нагадує озерну хвилю, бризки від якої розпливаються по стінах чудернацькими абстракціями.

Комусь іншому цей колір міг би нагадати море, але Андрій не переносив моря ще з дошкільного віку. У ті часи багато його однолітків улітку їздили з батьками на курорти, а йому залишалися порожні двори та майданчики.

Може він і завів би собі в дворі друзів, коли б достеменно не знав, що влітку вони знову покинуть його. На самоті.

Смішно сказати, але Андрій Шелепінський дуже боявся бути покинутим.

«Ось тому ти намагаєшся за будь-яку ціну покинути першим. Тих, хто прив’язується до тебе. Тих, до кого прив’язуєшся ти», — пояснив якось Славко ще на початку їхньої дружби, коли Андрій, подякувавши йому за допомогу, далі відмовився від неї.

Та понад усе Андрій Шелепінський боявся мороку. І про це не здогадувався навіть його єдиний друг.

«Та-ак… і де тут у них душ?» — обгледівся Андрій, згадавши про свій намір.

Обабіч східців темніли двоє менших дверей. Андрій не пам’ятав, за якими був туалет, тому рушив навмання. І втрапив.

Ванна. Можна розвернутися на велосипеді і нічого не зачепити. Наполовину сіра, наполовину рожева, з сіро-рожевими світильниками, схованою в ніші рожевою шафкою і двома сірими килимочками: перед душовою кабіною і перед умивальником. Дзеркало розмірами нагадувало те, що колись було в його вітальні, теж у чорній облямівці. Ванна з позолоченими вентилями. Картина на стіні, де річка, мов жива, перетікає з пагорба в діл.

Андрій згадав свою ванну і поліз у душову. Щоб забутися.

Коли він постукав у двері Остапчикової кімнати, голова його була мокра, голим торсом стікали краплі води, нижче його стан охоплював великий, запозичений задля такої справи у чужій ванній рушник.