Розділ «Анна Хома Репетитор»

— А зараз маємо… м-м… котру ж ми маємо зараз годину?

Порцелянова панянка на хитромудрій металевій поличці чарівно посміхнулася. На плечі тримала годинника, теж чарівного і теж порцелянового. Одна лише вказівка на циферблаті коштувала дорожче за всі годинники в його квартирі разом узяті. Тобто, узяті разом із квартирою.

— М-маємо двадцять по шостій, — нарешті врубався Андрій, який був заблукав поміж дванадцятьма цифрами і трьома вказівками. А він же збирається пояснювати комусь математику!

— Ви куди?

— Я? В душ, куди ще?..

Передпокій спав і бачив себе уві сні заокеанською прерією, для якої природним є білий колір, небо, природно, підвішене на рейках, і трава — найприродніших барв.

А десь там, за кадром, можна нарватися на слонів.

Картина художника-авангардиста з глибоко прихованим потягом до простору і простоти. Такою видалась Андрієві вся квартира його батька на світанку першого дня серпня. Чужинною і далекою, як заокеанська прерія.

…Йому десять років. Їм уже втрете приходить повідомлення про заборгованість за квартиру та комунальні послуги. Того, що мамі платять на біржі, аж ніяк не вистачає на прожиток. Продавати нічого. Окрім квартири.

Він зупиняється і стискає кулаки. Квартири не віддасть! Це квартира прабабці. Нікому. Ні за які гроші.

Просто нього якась засмальцьована, зашкарубла злидарка порпається в контейнері зі сміттям. Зосереджено перебирає мішечки, папірці, харчові відходи. Йому бридко, але він не відвертається, як всі перехожі. Він не перехожий. По суті, він такий же злидар.

Ось вона витягує надкушене напівгниле яблуко, протирає його рапатою від бруду курткою і цілим запихає до рота. Задоволено жує і чимчикує до другого контейнера.

Він згадує, як сьогодні зранку не став їсти перлової каші. Дочекався, поки мама піде, і викинув у смітник. А потім довго сидів над мискою, свідомий того, що до обіду ой як далеко, і майже жалкуючи за тією ненависною кашею.

Він робить крок до контейнера. Потім ще один. Він такий самий злидар… такий самий… та… Немов залізничний шлагбаум падає перед ним, відсікаючи дорогу від рейок.

Він ковтає слину і прямує далі.

Біля бічного провулку свариться сім'я Анісімових: жінка, чоловік і дід.

— Чия сьогодні черга? — вигукує дід.

— А шо з того? — голосніше кричить жінка. — Як на дивані валятись, то можна, а як лишній раз пройтися!.. Шо? Ноги відваляться?

— А черга чия, га?! В мене часу нема! Хай твій чоловік іде!

— Не простягай руки до мене, старий крикун! Скоро ноги простягнеш, побережись!..