Розділ «Анна Хома Репетитор»

Тим часом обхідний шлях довів його до виходу, який загороджували масивні арковидні дубові двері з золотистими ромбиками шибок та з несподівано ажурною бронзовою ручкою. Ніби благополучно довів, проте…

«Тікай, бо скоро буде війна, холодна і мокра, довга і зла…», — срібною дзиґою зайшлося ще на сходах і не змовкало.

Передпокій — як передмова: не здатен витримати — виходь. Далі буде ще гірше.

Але куди він піде без шкарів?

— Добридень!

Андрій ніколи не думав, що колись здригатиметься від найбуденнішого привітання. Він повільно обернувся й уперше завважив у передпокої ще троє дверей, арками вирізаних по трьох сторонах світу.

«Коли забагато вражень, сприймання блокується, і на картинці „Слони в прерії“ можна не помітити слонів, — залюбки ділився знаннями Славко. — За умови, що художник — не авангардист, бо тоді не тільки слонів, а й прерії не буде видно».

— Добрий. Можна мені шкари? — відповів Андрій жінці, що з’явилася в лівих дверях. Повнувата, з ледь підведеними тонкими губами і шрамом на шиї, з коротким сивим волоссям та сивиною в погляді, потаємною сивиною, яку старанно зафарбовувала поступливою покірністю…

І ще одне. Фартух. А фартухів Андрій не терпів так само, як тапочок.

— Вас просять до столу, — вела далі жінка, час від часу зиркаючи на його ноги.

Андрій ворухнув пальцями ніг. Сподобались вони їй, чи що? Ну, в нього не лише ноги гарні, все решта теж… так собі. Метр шістдесят вісім, худий, засмаглий, вигорілий, середньостатистичний юнак без натяку на походження й оточення. Образ, який він створював упродовж останніх чотирьох років. Але його однаково цуралися й діти з забезпечених сімей, і міська голота.

Може тому, що свою сивину він маскував фарбами, серед яких ні поступливости, ні покірливости не було.

Але… «просять до столу». Про-сять…

— Мені б шкари. Взуванку. К-кросівки, по-вашому, — одказав Андрій, і жінка, нарешті, відірвалася від споглядання його ніг. — Свої, — уточнив він про всяк випадок.

— Ваше взуття на поличці під дзеркалом, але господар просить вас залишитися на обід, — з притиском повторила вона.

— А вас?

— Мене? — коротке збентеження. — Ви не зрозуміли: я готую обіди.

І не тільки обіди. І не тільки готує. Весь цей палац, напевне, на її плечах. Звичайно, всі суперсучасні технічні забавки тут до її послуг. Але, скоріше за все, вона їх не любить. І скоріше за все, їй добре платять. Але не дякують.

Він неквапно обвів поглядом передпокій. Можна піти. А можна кинути гранату. Це завжди найважче — вибір.

Втекти чи дозволити обілляти себе брудом? Взяти простягнену гривню чи заховати руки в кишені? Вийти надвір чи залишитися за зачиненими дверима?