Розділ «Анна Хома Репетитор»

Та в тебе нема сили прислухатися. Благодатна вселенська лінь напала на землю, і ти — її покірна жертва.

Андрій рвучко сів. Світ сплющився до розмірів прямокутної, з верху до низу обклеєної бультер’єрами кімнати. Завішане вікно скісно прошивали сліпучі мечі, від яких на сірому килимі робилися плями.

Від світла теж бувають плями. Якщо його не пускати всередину.

Тіло розквасилося так, ніби його не просто кинули на асфальт, а десять разів протягли катком. Темно-синя подушка благала ляпнутись об неї потилицею і вшкварити хропака ще секунд на триста. Диван-«малютка» нічого проти не мав.

Андрій звісив ноги на підлогу і необачно втрапив у м’які волохаті тапочки.

Зараза!

Тапочки. Символ. Домашнього затишку і сімейного благополуччя. Навіть якщо подерті й засмальцьовані — все одно символ. Як килимок біля каміна, як фальбаночки на фіранках. Тапочки.

Андрій пригладив пальцями волосся, поправив футболку і джинси і вийшов з кімнати. Босий.

І одразу вперся в поручні, які з трьох боків оточували провал у підлозі, а з четвертого у той провал опускалися сходи, дубові, лаковані, з золотавою доріжкою посередині. Він ще добре не продер очей, тому зійшов додолу, можна сказати, навпомацки, тихесенько, щоб не потривожити сон амбала з кувалдою. Але внизу…

«По-се-ре-ди-ні міста, — казав в таких випадках Славко і, меланхолійно киваючи на найближчий бар, додавав: — Треба випити».

Амбал відкинув уві сні кувалду разом з копитами. Очі самі продерлися.

Передпокій у цій хаті віддалено нагадував своїми габаритами шкільного вестибюля. Позаяк…

Квадрат. На темному глянцевому паркеті — ясно-золотавий килим з де-не-де світліючими контурами пірамід, а перед вхідними дверима й сходами — два окремі клапті того самого килима. Щоб ноги витирати, чи що?

Андрій акуратненько переступив через те малюсіньке чистюсіньке килимчатко і рушив периметром квадрата, доминаючи килим. Чого доброго — наслідити!

Стіни. Білі, як альбіноси, і порожні, як його шлунок, а по білому — хаотично розкидані абстрактні геометричні фігурки. Золотистого кольору, як і килими. На такі стіни справді нічого не можна чіпляти — гріх.

Андрій задер голову. Стеля. Що висока — то півбіди. «Підвісна», — здогадався він. Розділена на дві фігурні половини, які до кінця не стикувалися, а лише перезиралися між собою матовими скельцями вкраплених лампочок.

Андрій потер шию. А раптом все оте добро гепнеться з тієї висоти і придушить такого гарного килимка разом з тим, хто на ньому ошелешено стоїть, геть совісті не мають ті дизайнери!.

Конструкція для одягу та взуття значущо позирала з правого кута напівколовими пеналами, вузькими довгими тумбочками, нестандартними різнорівневими поличками, розсувними дверцятами, врізними дзеркалами із вже знайомими матовими лампочками.

«Це вам не тирсоплита, а натуральний бук, — казала вона кожному, хто заходив до передпокою. — Індзамовлення, індпошив».

«Цікаво, де мої шкари?» — нагадав він собі, та чіпати конструкцію не наважився. Краще бути босим, але тримати відбитки своїх пальців при собі.