Розділ «Анна Хома Репетитор»

Андрій сповз із ліжка й поліз під холодний душ. Одне добре — не били. Тоді чому він почувається, як двічі перемелений фарш у тупій м’ясорубці?

Пам’ять люб’язно добула йому заховану під десятьма шарами фарби відповідь. Пам’ять не любила чорних жирних мазків у стилі графіті.

…Телефон. Треба добратися до телефона. Треба якомога швидше дотягти себе до телефона. Але як?

— Що стало…ся?..

Чийсь безмежний подив раптом обривається мовчанкою, схожою на зойк… і хтось вибігає з кімнати. Цей хтось міг би допомогти йому добратися до телефона. А може, й не міг би.

Очі розшукують телефонний апарат. Коліна натужно човгають по килимові, й від цього неприємного звуку зводить щелепи. Нарешті!. Руки хочуть зняти телефонну слухавку, натомість змітають з тумбочки записника й попільничку. Вони пробують ще раз і ледве не скидають додолу сам телефонний апарат.

Він ошелешено дивиться на ці незнайомі тремтячі руки, і від того, що з ними коїться, його проймає холодний піт: якщо він не зможе втримати слухавку і набрати потрібний номер, — гріш ціна усім трьом телефонним апаратам у цьому домі. Але руки трясуться несамовито.

Тоді він нахиляється й щосили затискає лікті поміж стегон, щоб хоч якось вгамувати непідвладне скорочення м'язів. У такому стані він не може бачити ліжка і того, хто ТАМ лежить. Не може. Але бачить.

На очі потрапляє записник, розгорнутий на літері «еф». «Фар-ма-ці-я», — читає він заголовок, під яким — список прізвищ, телефонні номери та адреси. Витягає одну руку й починає гортати сторінки, хоча всередині все протестує: «Кинь це! Ти гаєш час! Ти не встигнеш!»

Рядки стрибають перед очима, мов зображення в старому телевізорі, але він гортає й гортає. «С» — «стоматологія», «л» — «лор»…

Тільки-но він встигає подумати, що якось незвично побудований цей записник, як заголовок під літерою «к» — «кардіохірургія» — чимось привертає його увагу. «Кардіограма, — згадує він своє обстеження у лікарні. — Запис роботи серця. Кард… харт… серце? А кардіохірургія — хірургія серця?» Те, що треба!

Він розгинає спину і, не піднімаючись з колін, знімає приборканою рукою пласку холодну слухавку, кладе її на тумбочку і цифра по цифрі обережно набирає перший номер зі списку під літерою «к». Навіть не прочитавши прізвища перед номером. Вони з батьком на це не мають часу.

У кухні, опріч висохлої за п’ятдесят дев’ять годин його відсутности горбинки хліба та пачки «Мівіни», нічого їстівного не знайшлося. Запасів не робив, бо не мав холодильника. Жив, як король, якого завтра мають стратити.

Скороспілих макаронів не хотілося. Хоч-не-хоч, доведеться йти замовляти мисливські сосиски зі смаженою картоплею. Або піцу. Або… Що б то ще таке легеньке замовити на голодний шлунок?

У двері подзвонили. Серце сіпнулося так, наче йому загнали скалку під ніготь. Нервовим зробилося його серце, тортуроване невблаганними людьми і невблаганним часом.

На порозі стояв Славко. У чорній сорочці, піджаку в жовту клітинку, краватці кавового кольору, напуцованих шкарах і без окулярів.

Не те, щоб Андрій не любив класики в одязі.

Він не любив, коли друзі, вбрані за вищим класом, виглядають аж надто загадково: чи то на випускний бал зібрались, чи то на похорон.

— Треба побазарити, — коротко мовив гість і відійшов до сходів.

— Одна умова, — сказав Андрій, одягаючись і всоте пробуючи витягти із серця скалку. — Йдемо туди, де можна попоїсти.