Розділ «Анна Хома Репетитор»

— Пункцію. Негайно! У Ігоря в кабінеті має бути укладка. Дуже довга голка і великий шприц. Я вже скеровую до вас «швидку» і сам буду за… чотири хвилини. Операційна теж буде готова, але… це задовго. А, хай йому!.. Слухайте уважно. Намацайте спочатку на собі з лівого боку нижній край ребер і кут, де ребра з'єднуються з грудиною. Якщо ви не повні, то це не важко. Намацали?

— Так.

— Ось у цей кут угору, з нахилом тридцять градусів досередини треба просунути голку. Поки не відчуєте провал і не з'явиться кров. Знаю, це звучить жахливо… ви ж не медик? Ні? Тоді не беріться. Мені важко вести машину з увімкненою мобілкою. Просто спробуйте нас ДОЧЕКАТИСЬ, чуєте? Все.

Голос зникає. Залишаючись — навіть нечутний — останньою надією.

Як Бог у катівнях.

— Давай сюди.

Андрій здригнувся і підвів очі. Під облізлим тентом, освітлені банальними жовтими ліхтариками, сиротливо стояли кілька пластикових столиків. Славко дивився кудись убік, і це видавалося дивним. Усе в його поведінці сьогодні виглядало дивним.

— Чому сюди? — здивувався Андрій, знаючи потяг друга до оригінальних місць. А це місце за стандартністю поступалося хіба що столикам біля пивниць.

— Тому.

Психолог так би не відповів. Славко теж. Колись.

Раптом подумалося: «Добре бути наркоманом: ширнувся — і чвиркай собі крізь зуби на всіх Славків і катів разом узятих».

Ні, недобре. Андрій згадав недавню випадкову зустріч з Вєталем з паралельного класу, якого він не бачив з пам'ятного гульбану в себе на хаті. Згадав — і закивав головою: краще бути анемічним і стукнутим, ніж ТАКИМ.

…Зіниці розширені навіть на світлі, а за ними — темний підвал без виходу. Одяг зі старшого брата, рукава у спеку спущені, бліде запале обличчя… За три роки Вєталь встиг побувати в реанімації і двічі у психушці. Оповідав, що поїдає каву просто з пачки ложкою. А його мама якось плакалася, що мусить усе вдома брати під замок.

Недобре. Недобре втратити свободу. Добровільно сісти у камеру і викинути ключа. Зовсім недобре…

— Замовляй, ти ж хотів їсти!.

Андрій поглянув довкола. Офіціантами тут і не пахло, серветками теж. Прикинувши, які тут можуть бути сосиски, він пішов і замовив картоплю (без часнику), воду (без склянки) і жуйку (без цукру). І щоб усе принесли якнайхутчій.

Бармен заледве не послав його, але стримався і сказав, що у них самообслуговування.

Андрій щосили приборкував себе, аби не внести поправок до тутешньої конституції. Лише сонячно посміхнувся, перехилився через шинквас і, тицьнувши пальцем у найближчого п'яничку, що присмоктався до склянки, голосно прошепотів: «А ось у нього — сифіліс. Сам його аналізи відвозив. Він, здається, постійний ваш відвідувач?» І, сховавши заготовлені грошенята, почимчикував геть.

Знав, що його шепіт не залишився поза увагою клієнтів. Знав, що наривається на неприємності, але мусив відчути, що іще САМ здатен нариватися, а не лише рятуватися від численних прикрощів, завданих кимось.

Кілька друзів бармена подалися за ним.