Розділ «Частина 2 Дім на краю вічності»

— Чи не могли б ви принести мені плеєр? Може, тепер можна?

На обличчі Магди з’явився сумнів:

— Спробую. Якщо пан комендант дозволить, — вона стиснула Лізину руку й, захопивши тацю, вийшла з кімнати.

Знову хвилини потекли болісно. Годинника не було, й Ліза не знала, скільки їх проминуло, перш ніж до кімнати зайшли. Цього разу відвідувачем виявився комендант. Ліза підхопилася з ліжка, але він дав їй знак — візит неофіційний. Комендант сів на стілець біля ліжка й довго мовчав. Відтак простягнув Лізі плеєр, попередивши, щоб вона його, по можливості, ховала. Особливо, коли за нею прийдуть. Ліза наважилася запитати:

— Справи настільки кепські? — усміхнулась вона.

— Ви порушили правила. Я попереджав.

Ліза спалахнула:

— Але ж я нічого не робила, нічого не застосовувала. Як можна мене карати за те, чого не робила?

Пол на хвилю завагався.

— Лізо, ви ж тямуща дівчина. На допиті остаточно підтвердили свою провину. Ви самі себе «здали». Нащо було це робити? Ви достатньо кмітливі, аби усвідомити, що накоїли. А тепер ставите безглузді питання. Зараз є все для того, щоб довести вашу провину навіть у будь-якому зі світських судів. Є дія, є зізнання, які можуть слугувати доказом провини. Є зброя. Є, врешті-решт, жертва. І не звичайна людина. Чого ви хотіли чи не хотіли — справа десята.

Лізі комендантові слова збіса не сподобалися:

— Вони передадуть мене до рук світського правосуддя?

— Лізо, не будьте дурною, саме тепер вони такого не зроблять. Єдиний ваш порятунок у тому, що з вами боятимуться щось робити в такому стані. Моліться, щоб Ерік довів це, аби зумів довести й захотів. Бо, боюся, тепер навіть він перестане сумніватися у вашій безвинності.

— Але ж треба ще довести, що це зробила я. Це могло бути наслідком чого завгодно, — спробувала захищатися Ліза.

— Згідно з законами Інквізиції, не треба. Для них ваша провина очевидна. Вони зараз навіть не вирішують, винні ви чи ні. Вони вирішують, що буде безпечнішим і доцільнішим.

Ліза лежала в прострації, слухаючи музику, аж поки кімнату заповнили сутінки, а згодом і темрява. Нарешті вона знову почула звук прочинених дверей і хутко сховала плеєр. Усередині все стислося, завмерло, й Ліза перелякано дивилася на смужку світла, яку залишають відчинені двері. До кімнати зайшов Ерік. Пам’ятаючи слова коменданта, не наважилася зробити йому крок назустріч і лише сіла на ліжку. Він щільно причинив двері й спитав, чи може увімкнути світло.

Спалахнуло світло, Ліза прикрила долонею очі. Ерік сів на ліжко біля неї. У його очах не було ні тіні докору, тільки втома. Він хотів щось сказати, але Ліза рукою затулила йому рота й судомно щосили притислася до нього. Він став її втішати, гладити по голові та гойдати, наче малу дитину. Ліза не витримала, напруга спала, й у неї почалася істерика. Ерік, звісно, заспокоював, але вона розуміла — це лише слова. Нарешті сльози скінчилися, й, вивільнившись із його рук, Ліза сіла на ліжку, сперлася ліктем об стіну і взялася витирати мокре обличчя. Ерік простягнув їй носовичка й дочекався, аж поки вона заспокоїться.

— Усе, — нарешті сказав він, і спершу Ліза хибно витлумачила його слова. — Все закінчилося, вони вирішили нічого не змінювати, — посміхнувся. — Ну й налякала ти їх, бачила б ти ці пики.

— Як це сталося? — зважилася запитати Ліза. — Я про аварію.

Ерік уже навіть не намагався приховати бісиків, що стрибали у його очах.