Розділ «Частина 2 Дім на краю вічності»

Ліза, нарешті, зрозуміла, до чого він веде, але вирішила бути щирою.

— Та ніяк не розвивалася, просто я відчувала, що людина чинить неправильно, дурість робить.

— Чому дурість?

— Ну, це було лише відчуття. Я знала, ця людина не повинна завдавати мені болю, підкоряти собі.

— Чому не повинна, — слідчий удав подив, — це вам здалося несправедливим?

— Ні, хоча, мені й справді це здавалося несправедливим, але було й інше.

Лізин співбесідник насторожився:

— Що, інше?

— Сила. Ця людина пригнічувала силу, що була в мені. А ми не повинні пригнічувати того, що сильніше за нас. Можемо, але не безкарно. Такий закон природи. Якщо перекласти людською мовою, це як ранги в Інквізиції. Ви можете накричати на Інквізитора вищого рангу, але, найімовірніше, матимете неприємності.

Натякаючи на ситуацію, що сталася першого дня, Ліза, мабуть, поцілила. Слідчий трохи збілів на лиці, але продовжив.

— Ваші припущення виправдалися? — запитав.

— Не знаю, це могло бути випадковістю, — відповіла Ліза.

— А якщо забути про збіги?

— Коли склянка вибухнула, я зрозуміла, що енергія вийшла назовні. Усе втілилося у вибуху. Я тоді подумала: в більшості випадків нічого не відбувається, але ж енергія відчуттів, навіть якщо не можемо її бачити, зберігається. А отже, йде кудись, десь накопичується, збирається в одну хмару, й оскільки вона маркована — прив’язана до певної людини, то ця хмара супроводжує цю людину. Я подумала тоді — краще, коли щось одразу стається, а не летить у хмару. Бо гроза, коли чаша переповниться, буде страшною.

— Що відбувалось далі?

— Гроза.

— Тобто? — не зрозумів її слідчий.

— Рік минув спокійно, відтак почалася гроза. Небо стало всюди бити блискавицями цю людину. Мені було страшно.

— Ви все бачили? Чи виникало бажання допомогти тій людині?

— Так.