Розділ «Леопольд фон Захер-Мазох»

– І справді, – додав її обожнювач.

– Які там жарти, – відповів Манвед. – Перстень у мармурового мерця.

Ніхто більше ані словом не згадав про ту історію, але настрій в усіх був уже зіпсутий, і Манвед поспішив геть. Я провів його до саней.

– Чи не пора уже тобі змінити свою поведінку? – мовив я.

– То й ти також вважаєш усе за вигадку? – відповів той ображено. – Добре, але кажу тобі, не хочу аби моя душа запропастилася через якогось демона в іпостасі Венери. Не дозволю собі, наче божевільному, закохатися у цю холодну мертву красуню, без серця, без мови, без очей, – і з тими словами він поїхав з подвір’я.

Повернувшись до будинку, я застав усіх присутніх неймовірно збудженими. Маврицій присягався, що не поїде додому сам, а ад’юнкт щось говорив менторським тоном про владу уяви над людиною; про почування пана Бардоського промовисто свідчила його довга файка, яка тихенько скімлила, ніби мале дитя. Нікому шматок не йшов до горла, неторканими лежали карти. Раптом господиня звела брови і глянула у вікно.

– Хто це там стоїть? – запитала вона ледве чутно. Усі водночас побачили білу постать, осяяну блідим місяцем.

– Це вона, – прошепотів Маврицій. – Вона шукає його.

– Хто? – перепитала Анеля, голос її від ревности аж тремтів.

– Мармурова жінка, хто ж іще? – відповів Маврицій. Він махнув рукою постаті, наче хотів сказати: той, кого ти шукаєш, пішов геть, далеко звідси. Але біла з’ява не рушила з місця.

– Мої пістолі, – видушив із себе пан Бардоський. – Я заладую замовлену кулю, і тоді побачимо… – він не докінчив речення, а схопив зі стіни свою рушницю і клацнув затвором.

– Поговоріть із нею, – благальне мовила Анеля.

– Пані, – почав Маврицій жалюгідно переляканим голосом, – його тут немає, він поїхав додому. Якщо ви не будете марнували часу, то зможете його наздогнати. Для вас це дрібниці. – Його зуби цокотіли. – Бачите, – казав він далі, уп’явшись у мою руку, – ця страшна жінка дише вогнем. Хіба не дивно?

– А ще дивніше, – засміявся старий пан, – що примара тримає в роті люльку і палить.

Він поволі підійшов до вікна, відчинив його, й усі побачили у яскравому веселому світлі того привида. З подвір’я долинув регіт.

Сніговик з великою головою стояв, наче морець, широко розставивши свої грубезні ноги.

Кучер та лакей, доклавши всіх своїх умінь, виліпили його зі снігу, а козачок запхав до його широкого рота свою припалену люльку. У кімнаті та надворі, де бешкетники поховалися під фірою, усі від полегші голосно сміялися. З’явився чай, знову пішли в рух карти, і ми чудово розважалися аж далеко за північ.

Наступного вечора Манвед прийшов до Бардоських з твердим наміром помиритися з Анелею. Його мрійний стан, що уже межував з душевним потьмаренням, здавалося, минув без сліду, у кожному його русі була поважність, рішучість та розкаяння. Він недовго зволікав з виправданнями. Коли увійшла Анеля, бліда й з потупленим поглядом, юнак рвучко ступив їй назустріч і глибоко вклонився.

– Моя люба панночко, – почав він тоном, що хапав за серце. – Я образив вас своїми загадковими балачками, на що ви зовсім не заслужили. Я сповна усвідомлюю свою провину і прошу мені вибачити.

– Браво! – вигукнув старий пан, голосно заплескавши у долоні, ніби акторові за добре зіграну на сцені роль.