Розділ «Дмитро Павличко СОНЕТИ»

Коло дороги дерево стоїть.

Натомлені й пожовклі, як діди,

Лежать сніги з закритими очима.

Та вже синиця скрипку золоту

Настроїла і вихваляє сонце.

І поверх льоду каламутні води

Течуть, як вовна із брудних овець.

Мені на серці легітно. І я

Сміюсь до незнайомого дівчати;

Життя — це, мабуть, уміх весняний.

А потім я злітаю і лелеці,

Що на вербі гніздо, як храм, будує,

Галуззя урочисто подаю.

1977

Кружальцем ядровитої цитрини

З блакиті сонце скочується вниз

І на вечірнім обрії горить,

Мов на корі вишневій крапля клею.

Жінки грудасті й голі, як богині

З полотен Рубенса, до річки йдуть;