Розділ «Частина друга ПОСЛІДОВНИКИ»

— Звісно ж, ні. Це не для мене.

— Розумію, — сказав Кейт. — Схоже, й для батька це було занадто.

Сестра пирхнула:

— Ой, не сміши мене! Я просто не сказала йому правди — ні про причини нашої сварки, ні про стосунки Аліси з Марікою. Якби він знав про їхню пропозицію, то змусив би мене пристати на неї.

— Так гадаєш?

— Я цього певна. Йому начхати на мої почуття… так само, як і тобі. Ви з ним один одного варті.

Кейт гірко зітхнув:

— Невже ти ніколи не пробачиш мене?

Джейн рішуче похитала головою.

— Таке неможливо забути, — сказала вона незлобливо, просто констатуючи факт.

— А я не прошу забути, я прошу пробачити. Минуло вже десять років…

— Лише десять років, Кейте. Лише. Я пам’ятаю все так виразно, ніби це сталося щойно вчора.

— Тоді мені було п’ятнадцять. Я був дурним хлопчиськом.

— А мені це не було дванадцяти. Я була наївним та невинним дівчам і не до кінця розуміла, що відбувається. Зате ти чудово все розумів.

— Будь ласка, Джейн, не відштовхуй мене знову, — благав Кейт. — Я більше не можу витримувати твоєї ворожості. Дай мені шанс спокутати мою провину. Признач будь-яке покарання, я згоден на все.

Джейн втислася в крісло, міцно заплющила очі й затулила долонями вуха.

— Замовкни, Кейте. Негайно замовкни! А то я закричу. Голосно закричу — і начхати, що буде далі.

Змирившись із черговою поразкою, Кейт підвівся зі стільця й відійшов до книжкових полиць.

— Я люблю тебе, Джейн, — понуро мовив він.

— Авжеж любиш, — глухо сказала сестра. — Так любиш, що…