Розділ «Частина друга ПОСЛІДОВНИКИ»

„Богдане, ти?“

Двадцятиоднорічний Богдан, княжич Істрійський, був її двоюрідним братом, старшим сином тітки Зарени.

„Ні, тітонько,“ — відповіла вона. — „Це я.“

„Маріко?!“ — в думках княгині виразно вчувався подив. — „Але як…“

„Я все поясню, тітонько. Мені можна до тебе?“

„Ну… Так, можна. Продовжуй, раз почала. А я приберу ґобелен.“

Як і її старша сестра, княгиня Зарена приховувала свій портал за ґобеленом — тільки на ньому було зображено не алхіміка чи святого, а трьох юних дівчат-танцівниць.

Відкривши люблянський портал, Маріка пройшла через нього і потрапила прямісінько в тітчині обійми. Княгиня поривчасто пригорнула її до себе й розцілувала в обидві щоки.

— Добридень, дівчинко моя. Давно не бачилися. Де ти була? Чому не заходила в гості? І чому не сказала мені, що мати налаштувала на тебе наш портал?

— Зараз, тітонько… — схвильовано заговорила Маріка, закривши обидва портали. — Зараз я все розповім. Я прийшла до тебе, бо Стен уже поїхав із Цервениграда, а сама я не знаю, що робити, і вирішила порадитися з тобою…

Тут вона замовкла, виявивши, що в кімнаті вони не самі. Біля письмового столу княгині, спершись на спинку крісла, стояв літній сивочолий чоловік і з цікавістю дивився на них. Маріка впізнала його, поквапцем звільнилася з тітчиних обіймів і ввічливо мовила:

— Вітаю вас, пане Стоїчков. Ми з вами якось бачилися. Може, пам’ятаєте?

Анте Стоїчков, відомий у вузькому колі як Дональд, Голова Вищої Ради Братства Конорів, підступив до Маріки і статечно поцілував її руку.

— Радий нашій новій зустрічі, князівно. Звичайно, я пам’ятаю тебе, хоч і не зразу впізнав. Адже тоді ти була просто гарненькою дівчинкою, а тепер стала дорослою дівчиною — до того ж писаною красунею. Нарешті я переконався, що мандрівні піснярі нітрохи не перебільшують, коли оспівують тебе як янгола земного.

Улещена Маріка не змогла стримати задоволеної усмішки.

— Ви дуже милі, пане Стоїчков, дякую… До речі, я думала, що зараз ви в поході. Мій брат Стеніслав казав, що ви вирушили разом з князем Далмаційським до Данузвара.

Анте Стоїчков похитав головою:

— Ти хибно зрозуміла свого брата, князівно. Гадаю, Стеніслав мав на увазі мого онука з таким самим ім’ям. Я вже застарий для ратних подвигів. Ми, діди, здебільшого розв’язуємо війни, а воювати змушуємо молодих. — Сказавши це, він розвів руками, мовляв, нічого не вдієш, таке життя. Потім звернувся до княгині: — Ну, то гаразд, Зарено. Мабуть, мені час іти. Я й так засидівся в тебе.

— Ні, не йдіть, — втрутилася Маріка. Це рішення вона прийняла імпульсивно, але була впевнена в його правильності. Так чи інакше, їй доведеться повторити свою розповідь перед Радою; а якщо зараз при їхній розмові буде присутній Стоїчков, то княгиня Зарена не стане вдаватися до зайвих розпитувань про стосунки своєї сестри з сером Генрі МакАлістером, чого Маріка дуже хотіла уникнути. — Прошу вас, пане Стоїчков, якщо можете, залишіться. Те, що я хочу розповісти, стосується не лише нашої сім’ї, а й усього нашого роду. Ви, як Голова Ради Дванадцяти, маєте дізнатися про все негайно.

На ці слова тітка Зарена і Анте Стоїчков аж сторопіли.