Розділ перший Октавія

В апертурі ще неможливий рух з надсвітловою швидкістю, проте в ній міститься необмежений запас дармової енергії, яку можна використовувати для подальшого занурення, підвищуючи температуру довколишнього вакууму за рахунок самого вакууму — звучить парадоксально, але факт. З цієї миті емітери не отримували жодного ерга від бортового реактора, проте занурення продовжувалося ще стрімкіше — десять у сімнадцятому ступені градусів… десять у двадцятому… десять у двадцять п’ятому…

— Увага! — промовив я. — Температура — десять у двадцять шостому. Скипає сильний бозе-конденсат. Ми в інсайді!

Ми опинилися під нижнім шаром упорядкованої структури вакууму, в так званому інсайді. Тут сильна взаємодія об’єдналася з електрослабкою, тут матерія втратила масу спокою, тут зникло поняття світлового бар’єру, тут не було нічого, крім океану чистої енергії.

Краєм ока я помітив, як офіцер зв’язку підвівся зі свого місця, Томасон кивнув йому, і той попрямував до виходу з рубки. Його коротка вахта скінчилася; тепер він знадобиться на містку не раніше, ніж ми прибудемо в систему Тау Кита.

— Продовжувати занурення до номінальної глибини, — розпорядився шкіпер. — Навігаторе, передайте штурманові курс.

— Є, сер! — відповів Вебер. — Курс готовий.

У цьому рейсі в нього була найпростіша серед нашої четвірки робота. Тау Кита знаходилася на відстані всього п’яти світлових років від Епсилон Еридана, це була найближча до нас населена система, і між Октавією та Тау IV постійно ходили кораблі. Маршрут був досліджений уздовж і впоперек, тому Вебер склав курс, що називається, лівою рукою — якщо взагалі не лівою ногою, перекинутою через голову.

Втім, тут був один нюанс — по прямій між нашими системами знаходилась зона вакуумної аномалії. Цивільні кораблі оминали її, роблячи гак у два з хвостиком світлові роки. Проте розвідники космосу не звикли відступати перед труднощами, тому навігатор, навіть не звернувшись за порадою до шкіпера, запропонував найкоротший шлях, що вів навпростець через аномалію.

Коли фрегат занурився на номінальну глибину в десять у тридцять п’ятому ступені градусів, штурман Топалова запустила рушій у форсованому режимі. За двадцять три хвилини ми досягли крейсерської швидкості, і я нарешті зміг перевести подих — на форсажі корабель так і рвався пірнути глибше, тому мені знай доводилося позбуватися надлишків енергії в емітерах. Певна річ, усі необхідні розрахунки проводив комп’ютер, але від мене залежав вибір оптимальних рішень. Машина, яка б розумна вона не була, не має свободи волі й інтуїції — а без цих якостей з вакуумом не впораєшся, скільки б секстильйонів операцій на секунду ти не виконував.

Завершивши розгін, Топалова переключила рушій з форсованого в звичайний режим, і наступні три години польоту пройшли спокійно. Як і раніше, Павлов ні у що не втручався, залишаючись стороннім спостерігачем. Чус від часу він зникав у суміжній з містком капітанській рубці, і там, мабуть, переглядав записи окремих епізодів, оцінюючи мої дії.

Вже на підході до аномалії командор Томасон несподівано наказав:

— Штурман — помінятися місцями з оператором занурення.

Цього разу я чомусь нітрохи не здивувався. Спершу навіть подумав був, що шкіпер не ризикує довірити мені контроль над рівнем занурення в аномальній зоні простору — адже там, без сумніву, заноситиме ще дужче, ніж при розгоні. Та якби це було так, він повернув би назад Гарсію, а не садовив мене в штурманське крісло, фактично призначаючи головним на вахті. Найпевніше, це капітан Павлов непомітно для мене дав Томасону знати, що хоче перевірити, чи зумію я втримати корабель на курсі при проходженні аномалії.

Хвилюватись я вже перестав і з цілковитою незворушністю, яка вразила навіть мене самого, перебрав на себе керування фрегатом. Аномалія виявилася не така страшна, як я очікував, і мені без особливих зусиль вдавалося вести „Маріану“ точно за курсом. Саме зараз, коли енергетичні завихрення знай намагалися жбурнути корабель то в один, то в інший бік, я переживав надзвичайне піднесення. Я не знав, чи задоволений моїми діями капітан Павлов, і наразі мене це нітрохи не цікавило. Я керував кораблем і насолоджувався цим. Нарешті я повною мірою відчув себе справжнім пілотом. А в ширшому розумінні — зореплавцем. Минуло вже поняд п’ять сторіч, як було створено перший надсвітловий рушій, а люди досі не придумали єдиної назви для всіх, чия професія — міжзоряні подорожі. Нас називають і астронавтами, і космонавтами, і зорельотчиками, і космольотчиками. Але найправильніше буде зореплавці. Бо ж ми, по суті, моряки-підводники, а наша стихія — глибини Моря Дірака…

Приблизно за годину аномалія скінчилася, і корабель знову пішов рівно. Томасон звернувся до Вебера:

— Навігаторе, корекція курсу потрібна?

— Схоже, що ні, шкіпере.

— Схоже?

— Я цього певен, сер.

Командор замислено потер своє гладко виголене підборіддя.