Розділ «Андрій Кокотюха Колекція гадів»

А свою власну колекцію Анатолій Федорович поповнював, замовляючи крадіжки з тераріумів. Тобто по суті був кримінальним злочинцем. Денису з Максимом удалося вивести його на чисту воду. Причому Черненко цього разу ризикував як ніколи. Але виявилося — даремно.

Любитель гадів був не просто київським дачником — Анатолій Федорович Громовець мав десь високо, за словами Білана-старшого, впливових знайомих. Вони могли його захистити від правосуддя і, мабуть, зробили це. А головне — цей чоловік, який мав у студентські роки прізвисько Плазун, з нового навчального року ставав директором їхньої школи.

Мати такого директора — радості мало. Та пригоди загартували Максима, і він був готовий протистояти Плазуну. Тим більше, що не був упевнений, що серед кількох тисяч школярів він вирізнить своїх старих знайомих Білана і Черненка, бо навіть прізвищ хлопців він, здається, тоді не дізнався. Не слід потрапляти на очі Плазуну — от і все.

— Хочу, щоб ти знав, — відразу промовив тато. — Образити тебе я не дам. До іншої школи теж не переведу — надто жирно для якогось там Плазуна Федоровича.

— Що він мені зробить? — знизав плечима Максим. — Зрештою, зустрічатися зайвий раз із тобою йому теж не хочеться. Нехай пацана він не боїться. Зате мусить стерегтися дорослої шанованої людини. Ні, тут я проблем не бачу. Неприємна людина — але хіба таких мало?

— Лише неприємна людина, — погодився тато. — Добре, що ти швидко зрозумів: у житті доводиться мати справу не лише з тим, хто тобі приємний. Отже, до школи тобі не дуже кортить не через нового директора?

— Правда, — кивнув Максим.

— Гаразд, а в чому ж тоді справа?

— Мені там нудно стає, — хлопець знову довго не думав.

— О! — тато переможно підніс пальця догори. — Саме чогось такого я й хотів від тебе почути! Бо коли мене в мої часи питали, чому я не хочу до школи, я відповідав: «Не знаю». Не міг пояснити цього сам собі. А отже, як тепер розумію, давав підставу батькам та вихователям списувати моє небажання вчитися на вікові проблеми так званого перехідного періоду.

— Я читав про такі речі.

— Бач, читав він, — тато підвівся, пройшовся по кімнаті. — Ось про це і пишуть, про такі настрої. В школі стає нудно вчителям. А значить, ця нудьга передається учням. Можна щось змінити?

— Чесно сказати?

— Як завжди.

— Не думаю, тату, — відповів Максим. — В одній, окремо взятій школі — так. На загал — навряд чи. Саме тому доведеться йти до школи через «не хочу». Хоч які б там у нас були вчительки та фізкультурник із хіміком, комп'ютер їх усе одно не замінить.

Хотів сказати, що Плазуна Федоровича охоче перевів би у віртуальний простір — гадом-чудовиськом якої-небудь комп'ютерної гри. Ось де з ним можна воювати. Натиснув кнопку — отримав результат. Голова чудовиська розлітається від віртуальної кулі, посланої точно в ціль. А як не влучиш — теж нічого страшного: гадина тебе не дістане. Бо вона живе лише в комп'ютері.

Та промовчав. Не дуже любив Максим Білан гратися в комп'ютерні ігри. Краще книжку почитати, кіно подивитися. Емоції ті ж самі, а уява розвивається.

Взагалі не треба татові думати, що він справді побоюється нового директора.

І не чекає від нього нічого хорошого.

2. Святковий букет