Розділ «Андрій Кокотюха Колекція гадів»

— Е! Куди! — почувся ззаду знайомий голос.

Рвучко озирнувшись і при цьому присівши, Максим для чогось заховав гладіолуси за спину. І тут же розпрямився: через цей двір саме збирався йти Денис Черненко. Тепер він стояв, у своєму попрасованому, проте не новому піджаку, з якого за літо встиг трохи вирости, у сорочці з розщепленим коміром, без краватки, кудлатий, тримав за паси наплічник.

— Туди! — кращої відповіді в Максима не знайшлося.— Чого ти кричиш?

— А ти якого хріна оце робиш? Хороший же букетик.

— Хороший — бери! — миттєво зреагував Білан і великодушно простягнув другові квіти.

Не уявляв собі друга з букетом, та довелося. Без жодних слів Денис підійшов, взяв букет, для чогось труснув ним, понюхав, дунув на якусь квітку. Щось у всьому цьому було не так. Черненко з гладіолусами — це як ворона з бантиком. Уголос цього Максим, звісно ж, не сказав, аби не образити друга. Хоча відзначив: чи не вперше в житті порівняв Дениса з вороною чи ще якимось неестетичним представником фауни.

— Правда викидав? — підозріло глипнув на Максима Денис.

— Правда. Пішли вже. Це ти, реально, Плазунові Федоровичу подаруєш?

— У плазунів тепер по-батькові є? — скривив посмішку Черненко. — Мандражиш трохи?

— Було б чого. Думаю, йому не до нас тепер. Історія ж забулася.

— Як для кого.

Згадавши, як сидів у сараї, повному отруйних рептилій, Денис примружив очі, й у виразі обличчя друга Максим помітив щось нове. Значить, не тільки з ним самим коїлося щось дивне.

— Чого став — гайда! — підкинувши наплічник на плече, Черненко закрокував уперед, впевнено тримаючи квіти в правій руці.

Він кудись поспішав, це було аж надто помітно, і квапився пацан явно не в школу. Вірніше, в школу, але явно не з тією метою, з якою туди ведуть учнів молодших класів. Дивна поведінка друга неабияк зацікавила Максима і він таки поспішив за ним.

Все з'ясувалося за п'ять хвилин. До школи хлопці, як завжди, йшли дворами. І коли минали той самий, де на лавці цієї весни Максим зустрів заплакану і перелякану Оксану Дорошенко, лідерку дівчачого шкільного «Гурту Тіни», котра потім кілька разів утрапляла з ними в пригоди, Білан уже відчув каламутні підозри. А коли Денис, нічого не кажучи, мовчки присів на цю лавку, поклавши букет на коліна, Максим зовсім розгубився від свого здогаду, що підтвердився буквально через хвилину.

Зі свого під'їзду випурхнула святково вдягнена Оксана на прізвисько Тіна, привітно махнула рукою обом. Денис підскочив, ніби знизу його штурхнули пружиною, незграбно виставив перед собою трошки потягані за цей ранок гладіолуси і якось несміливо цвірінькнув:

— Привіт!

— Мені? — щиро здивувалася Оксана, дивлячись то на квіти, то на Черненка. Від нього вона справді нічого подібного чекати не могла. І в цьому Максим був з нею солідарний.

Уміє його друг-ведмедик здивувати...

...спочатку ворона, тепер ведмедик... Ну Черненко дає... але й ти не відстаєш!