Розділ «Андрій Кокотюха Колекція гадів»

— Тоді — облом, — легко погодився Черненко. — Відступаємо, займаємо вигідну позицію і стежимо. Рано чи пізно хазяїн повинен вийти з хати. В магазин чи ще кудись. Це ж село, постійно щось треба. Тим більше нашому брату киянину, який звик два кроки до будь-якого магазину ступати. І коли він піде, тоді спокійно пробираємося на його територію. Далі — по ситуації. Простий план, простіше не придумаєш.

11. Халепа

Навіть при всьому бажанні сперечатися Максим не бачив, до чого можна причепитись. Інших варіантів у них просто не було. Тому кивнув і заплющив очі, підставляючи променям обличчя.

За півгодини хлопці вже підходили до хати загадкового Анатолія Федоровича. Коли йшли полем, Костика Чепігу вже не бачили. Видно, наловив коників і пішов, очікуючи небачених прибутків.

Підійшли до хвіртки. Денис постукав. Потім, побачивши новенький дзвінок збоку, натиснув на кнопку. Нічого, жодного руху з того боку.

Почекавши для вірності ще хвилин п'ятнадцять, хлопці нарешті наважилися. Денис штовхнув хвіртку, та господар приладнав до неї замок і зачиняв, просто так не відкриєш. Зробивши кілька кроків праворуч, Черненко став, розставивши ноги, оцінив висоту паркана. Тоді відступив назад.

Короткий розбіг, стрибок — і він учепився руками за край. Ривок — підтягнувся, закинув ногу, осідлав паркан. Максим так ніколи б не впорався з перешкодою.

— Лізеш? — запитав згори Денис.

— Якщо хвіртку зсередини не відчинити — навряд. Краще давай сам, а я тут повартую. Коли буде що — свисну.

— Ти ж не вмієш!

— Придумаю щось! — роздратовано кинув Білан. — Давай, бігом тільки, не барися там. Всього-то справ — у вікна зазирнути.

Кивнувши, Денис перекинув через паркан другу ногу і стрибнув, зникши в дворі.

Максим, глянувши довкола, знайшов для себе вигідну позицію за стовбуром густої верби. Звідти прекрасно видно хвіртку і частину дороги. Лише вмостившись на своєму спостережному пункті, Білан раптом зрозумів, що відійшов досить далеко від будинку. Його самого не видно. Господар не помітить його присутності. Але з цього місця хоч свисти, хоч кричи — Черненко все одно не почує.

Ситуація починала хвилювати Максима. Теоретично він не лишив товариша самого і сидить у засідці. Фактично від нього не було жодної користі. Якщо виникне критична ситуація, Денис просто змушений буде викручуватися сам. Попередити його про небезпеку не було жодної реальної можливості.

Тут же пригадалися американські фільми про шпигунів чи федеральних агентів, які, проникаючи на ворожу територію для розвідки, тримали зв'язок, озброївшись спеціальними приладами для переговорів. Сидячи в тіні верби, Максим Білан ще раз переконався: такі технічні штучки бувають лише в кіно. Реальне життя набагато складніше.

Час спливав повільно. Годинника в Максима не було, тому він не знав, скільки вже Денис шурує на чужому подвір'ї. Десять хвилин, двадцять, тридцять... Ні, тридцять навряд чи. Хоча все може бути: кожна хвилина тягнулася, мов доба.

Здавалося, Денис захопився. Проте поки все було спокійно. Дзижчали комахи, цвірінькали пташки, де-не-де кумкали жабки. Максим поволі заспокоївся: нічого страшного, зараз приятель усе закінчить і перелізе назад через паркан.

Та раптом він стрепенувся.

Далеко почулося гудіння мотору, і враз на обрії з'явився автомобіль. Він наближався швидко, і в Білана не лишилося сумнівів: він не їде мимо, а прямує просто сюди, до будинку Анатолія Федоровича.

В голову стрельнула безглузда і зухвала думка: кинутися просто зараз під колеса, здійняти якомога більше галасу. Не важливо, як він буде виплутуватися з цієї халепи. Головне — аби Денис за парканом почув шум, швиденько зорієнтувався і або втік городами, або десь заховався.