Розділ «Частина друга: Ті, що літають в повітрі»

Цілу зиму чекав, що віддадуть йому Михайла, спостерігаючи за ним віддалік, оберігаючи молитвою й поглядом, і все більше переконувався в тому, що його онук становить велику небезпеку й довго тут не затримається. Але поки він тут, треба його захистити. Мав надію на розважливість отця Даниїла, дивувався з його великого терпіння, проте не насмілився розповісти йому правду. Не ту, що Михайло є його рідним онуком, бо в святій обителі вся кров однакова. А те, що тихому сумирному приблуді судилась інша дорога, по якій він, Григорій, зумів ступити лише кілька кроків. Головне зараз перезимувати хлопця, підлікувати. а там, як уже вийде. У одужання Михайла він не вірив, бо й сам не вилікувався досі. На се ліку немає.У його садку немає зілля на родове божевілля.

А тепер про сад. Коли Григорій прийшов сюди, з боліт тягнуло вогкістю і тванню, а вода з джерела мала неприємний смак. Він викопав криницю, аби відшукати коріння води. Потім казали, що коли поставили хрест над водою, вона сама вирвалась із землі і смак води став кращим. Досі той почорнілий хрест стоїть коло криниці.Тесля з Раделич зробив лавицю, а Григорій посадив липу, любе всім дерево, що наповнює повітря медовим запахом і приваблює бджіл. Що й казати: монастир це теж ніби пасіка, де трудяться бджоли, збираючи мед духовний зі своїх цнот і розважань над божественним. Однак липа мала ще й іншу властивість — відвертати кару Божу, приймати прокляття на себе. Це дерево росло швидко, від старості вкривалось гудзами, в ньому з’являлись дупла, зате гілля ніколи не всихало, а на липових дошках пишуть образи. Криницю огородив отець Григорій кущиками ялівцю, що очищає повітря і радує око взимку, а під хрестом посадив білу рожу, щоб вона стояла наче Матір Божа коло розіп’ятого сина. Трохи збоку стояла капличка св. Миколая, в якій була дерев’яна фігура святого, гарно розмальована.Її спорудив попередній настоятель — отець Миколай, і діти на празник завжди прибігали дивитись на фігуру, що була наче жива. Тому нічого колючого не росло коло каплички. Григорій посадив там два кущі бузку: білого та синього.

Церква стояла найвище, посередині Гори, і одразу за нею був невеликий цвинтар з кам’яними хрестами, поміж якими розрісся барвінок, а навесні зацвітали ключі святого Петра[12] й конвалії. Цвинтар, уявляв собі Григорій, мусить бути місцем трохи запущеним, щоб чоловік не квапився туди завчасу й не мислив про посмертну славу. У дзвіниці лежала наготовлена труна, нагадуючи про смерть кожного. А коли хтось вмирав, тесля ставив на те місце нову, що довго пахла свіжим деревом, найчастіше ялиною, котра зеленіє вічно.

І коло дзвіниці, й коло церковці росли квіти, одні на весну, інші на літо. Росло те, що отець Григорій випросив у селі, й повикопував на луках: рожі, лілії, півники, зозулинець, Боже тіло, проліски, дзвіночки, медунка, золототисячник. Дещо пригадуючи те, що бачив у Римі та Кракові, отець Григорій обсадив квітами стежки від церкви до дзвіниці, від дзвіниці до цвинтаря і до кожної келії, числом дванадцять, сільки Апостолів. Трапезна, келія настоятеля і майстерні були разом. Трохи віддалік був власне сад, нічим не відгороджений, тільки ровом, куди стікала зайва волога. Посадив у ньому отець Григорій яблуні, сливи, груші, черешні, два горіхи й благодатне вишневе дерево. Садив так, щоб кожна деревина отримувала те, що бажає.Тим й відрізняються сади людські від лісів, що у них деревам нема потреби боротись за сонце й грунт, через що вони й слабші й делікатніші. Був ще город, де росли як помічні зела, так і для щоденного спожитку. Бракувало місця, бо й під мурами росли калина, малина, бузина й терен, й кропива, чистотіл, і всі вони славили Господа, який створив їх для окраси світу.

Одне слово, Григорій зібрав у саду справжнє розмаїття рослин, і з усіх була користь. Напевно, і в раю так. Утім, раю ніхто не бачив, але всі знають, що він прекрасний. Як рай посеред світу, так монастирський сад виглядав серед одноманітних боліт, особливо, в пору цвітіння. У цьому буйному багатоквітті розчинився Михайло, вбраний в одежу послушника, аби не вирізнявся серед братів. Це цвітіння ховало те, що треба було приховати, наприклад, раптові сльози хлопця чи щось таке, що суперечило послуху. Отець Григорій опікав його, як малу дитину і не давав нудитись. Часом йому здавалось, що смерть прийде до нього раніше, ніж відійде хлопець. Той мав добру руку і все, ним посаджене, росло буйно і швидко. Якби треба було віддати життя, аби зняти з Михайла чари й залишити його при саду, він зробив би це з великою радістю.

Однак чари не були зняті з самого отця Григорія. Він просто перетворив їх на силу, яка допомагала рости, цвісти й приносити плід рослинам, на фантазії та образи. Дикий хаос власної свідомості він впорядкував, виполов бур’ян, однак не зміг викоренити.І цієї весни виповнювалось двадцять літ, як Георгій Домницький покинув світ суєти й прийшов до святої обителі. Він навіть подумав посадити коло кожної келії щось на пам’ять про себе: квітку, кущ чи деревце, які б додавали сили, зміцнювали дух кожного з братів, або й пом’якшували прикрі старечі вади.

Деякі рослини вони викопали з Михайлом на болоті, з інших двох взяли щепки чи насіння. Ченці трохи самі скопали грядки, решту перекопали Григорій з Михайлом, і те, що посадили вони біля келій, насправді було книгою, відчитати яку міг лише сам отець Григорій. Бурмочучи собі під ніс не то молився, не то чарував, хоча молитва то і є чари, тільки християнські, старий чернець садив полин, м’яту, півники, ружі й дикий виноград…Ці городчики були його тестаментом, чимось таким, що він так і не зумів виразити словами на сповіді за двадцять літ перебування в монастирі, і якби дерева, кущі й квіти в саду могли говорити, вони б розповіли дивовижну історію любові і вірності, те, що надто побожні особи називають історією гріха. Тихими їніми устами можна було це легко розповісти, лагідно випросивши прощення у тих, що літають в повітрі й живуть під землею.

Пролітаючи на своїх конях в небі, вони побачать його сад.

Увечері за трапезою, старий чернець, чисто вмитий, брав зашкарублими руками хліб з коша, і отець Даниїл ледь помітно напружувався. А тепер додалися ще руки Михайла з поламаними нігтями, подряпинами й мозолями. Але що міг сказати настоятель? Хіба що на недільній проповіді натякнути, що не можна занедбувати послух духовний, і що занедбування плоті — такий самий гріх, як її допещування. Ні, останнього він так і не насмілився сказати, бо брати одразу б нагадали йому святих Онуфрія та Симеона-стовпника, терплячого Акакія та багатьох інших.

По вечері усі вийшли, з насолодою вдихаючи запах квітучих яблунь, до яких домішувався тонкий аромат ключів святого Петра, що повсюди жовтіли в траві.А далі напливали хвилями несамовиті пахощі невидимих фіалок. Отець Григорій сів собі на лаві біля своєї келії, де стримів кущик жовтої рожі.На ній тільки з’явились перші червонуваті листочки, а півники, так само жовті,вже мали на цвіт, і їхнє листя було гостре й пружне. Мали півники рожевий твердий корінь, і з нього Григорій зробив собі й Михайлові вервиці, аби вдихаючи тонкий запах, насолоджуватись розважанням, а заодно й відганяти злих духів, як ото півень розганяє своїм криком темряву. За півники міг бути спокійний: те зілля, як вже приживеться, то надовго.

Зі свого місця чернець бачив Михайла, який блукав цвинтарем поміж барвінком і плющем, трохи згорблений від щоденної праці. Але нічого, завтра неділя. Григорій не хотів перешкоджати, можливо, самітній молитві, але сонце так швидко заходило, а в кутках, де росли бузина й папороть було майже темно. Коли старший чоловік дивиться на захід сонця, його охоплюють думки про те, що якась частина душі поринає в темряву забуття.

Ноги не слухались, стареча кров не бігла, а текла помалу в жилах, і йдучи до Михайла, чернець подумав, що може не встигнути, що дні минають в суєті, вони, хоч і розмовляли між собою, найголовнішого сказати не встигли. Вигукнув щось сонний птах, потривожений незграбною старечою ходою.

— Тихо, тихо, — заспокоїв невидиму пташину отець Григорій.

Михайло обернувся, наче то до нього. Мав такий госрий слух, що й вуха, здається, в нього стали більші, хоч, може, то від посту. І очі здавались більшими. Навесні, в переднівок, люди голодували. Миші потрубили муку в засіку, а їхній кіт був уже старим, і більше спав на печі в пекарні, ніж ловив довгохвостих. Став з віком такий статечний, як і ченці, й голос подавав тихо, як і вони, а коли муркотів, ніби молився. Ченці юоялись, щоб молоденький котик не прогнав старого зі двору, й тому не напитували собі іншого. Григорій подумав, що треба знайти чорний корінь: він проганяє мишей.

Він посміхнувся Михайлові заспокійливо, усім своїм видом показуючи, що жодного пильного діла в нього немає, просто вирішився пройтися. Він нагнувся, вирвав кропиву, що вилізла з-під хреста. Хто ж тут спочиває? Тимотей, Миколай чи Онуфрій? Помолився за кожного, згадавши веселого Тимотея, суворого Миколая-теслю, що зробив сам собі труну, і кульгавого Онуфрія, який простудив собі горло і не міг співати на різдвяній відправі.Такого голосу в нікого не було.

— Чому на камені нема імен? — раптом спитав Михайло.

— Бог знає всіх поіменно.

— Чому ж звичайних священиків ховають з написами?

— Бо в ченців немає ні роду, ні племені. А чому тебе се тривожить?

— Чому б се мало мене тривожити? — здивувався Михайло. — Мені байдуже, як мене поховають.