Розділ «Частина друга: Ті, що літають в повітрі»

— То що ти хотів мені сказати, Миколаю? Як ти думаєш, мені можна запросити ту пані до танцю?

— Тобі се сниться! — відрубав Миколай, чіпко тримаючи Лукаша за лікоть. — Лягай, я тебе вкрию, і накажу слугам загріти вина. Ти, либонь, застудився, чоловіче.

— Дурний ти, Миколаю! Я здоровий!

І враз щось згадав:

— Ну, звісно! Тобі треба вмитись!

— Що?

— Не переживай. Вернемось і тобі подадуть роси вмити очі.

— Пощо?

— Щоб ти прозрів брате! Прозрів!

— Тьху на тебе! — сплюнув Миколай.

Одна половина його душі вважала це гарячковою маячнею, а інша прагнула зазнати тієї розкоші, що була за порогом, бодай раз у житті діткнутися чогось незвичайного, переступити через межу в той світ, куди, як він чув, невільно входити смерті, старості та іншій бридоті.Але він згадав, як з пивниці Домницького тягнулись хижі пагони, що живилися кров’ю людського серця, і покликав слуг. А по тому згасло світло й настала темрява. Почувся тупіт і прибігли слуги.

— Тебе мордує злий дух, — суворо мовив Миколай. — Ми негайно їдемо звідси.

По лиці Лукаша покотились великі, як горох, сльози.

Болота. Ніч

Небезпечно було залишатися в покинутому домі, де дух чоловіка міг зазнати страшної наруги, але і втеча серед ночі була так само нерозумним вчинком. Падав дощ, земля розмокла, і подорожні, майже прочани, яким, дійсно, не пасувало ночувати в нечистому місці, спершу не були готові їхати вночі. Розраховували невдовзі знайти інше пристановище в пристойному шляхетському домі, а не на те, щоб їх вчепився блуд. Та й були не так далеко від дому. Мали бути на місці наступного дня по обіді.

Однак усе виявилося іншим. Тривожачись за Лукаша, не знати, за що більше — за його зачаровану душу чи за гарячку, що охопила вутле немолоде тіло — Миколай наказав негайно вирушати. На лихо падав той дощ, що починається надвечір і не припиняється до ранку. Якби вони їхали до Львова, то дорога була б ширша, але, шукаючи Лукашевого родича, поїхали вузьким путівцем. У темряві під копитами коней усі дороги виглядали однаково. Слугам Миколай наказав не поспішати, щоб не застряг візок. Головне було доправити Лукаша в безпечне місце, який наразі покірно сів на коня і непогано тримався у сідлі, тільки продовжував плакати як дитина за схованою забавкою. Але з першими променями сонця це минеться. Миколай сподівався, що їхня пригода стане колись темою для довгих розмов, якщо Лукаш, звісно, пам’ятатиме про свою стрічу з духами в порожньому домі. А отець Григорій дасть їм пораду, як чинити далі.

Вони їхали довго, під шум дощу, віддавшись мудрості коней, їхньому чуттю дороги. Гайдуки залишились десь позаду. Нараз усе змінилось. Щось полоснуло густе вологе повітря ножем, і кінь Лукаша першим відреагував на цей звук і рвонув уперед. Миколай встиг схопити його за вуздечку. Він міг би присягнути, що в короткому іржанні коня була відповідь чомусь, що нестримно вабило його до себе. То був молодий гарячий кінь. Старого Лукаш пошкодував брати з собою.

Кінь почув поклик кобили. Вона була десь поруч. Він навіть відчував запах її нетерпіння. Наука, що вбивали в його гарну голову конюхи, рвучи губи вудилами, шмагаючи батогом, розвіялась як дим. Кінь бачив перед собою зелений луг і дике палке створіння. Цей образ випалив у ньому все, чим наділила його людина, і він знав, як туди дістатись. Вуздечка вирвалась з рук Миколая, і лише інстинкт допоміг Лукашеві втриматись у сідлі.Кінь забув про свого вершника — немічну, майже непритомну, істоту, від якої несло духом свіжої трави, а не поту, вина чи цибулі, спожитої на вечерю. Тут уже й кінь Миколая збентежився, хоча й не чув поклику, але здогадався, що другий кінь рветься кудись не від страху. Миколай скерував його услід за шаленим жеребцем, не маючи часу навіть покликати на поміч. Цього не міг передбачити ніхто. Майнула думка, що це витівки тих духів, яким так улесливо кланявся Лукаш, але що він міг змінити під дощем, в темряві, невідомо в якому місці?Тільки б врятувати товариша і не згинути самому.

Місцевість стала нерівною, горбкуватою. Про дорогу не було й мови. Якісь кущі, серед яких і клята шипшина, що намагалась їх спинити. Той кущо зрубали, вирвали з корінням, поставили міцний надгробок, що не дасть нічому рости. Але посестри тієї шипшини росли усюди: на полях, вздовж доріг, під плотами. Часом кінь Лукаша зникав, і Миколай мусив ще й дивитись, чи не впав приятель і не лежить десь на мокрій землі, яку безупинно поливав дощ.І ще туман, бо тепер вони опинились десь внизу і мчали по траві.Про те, щоб наздогнати знавіснілого жеребця, не було й мови. Миколай здогадався зрізати шлях. Так менше шансів, що Лукаш потрапить під копита його коня. Якби трохи розвиднилось, тоді, принаймні, можна було б зметикувати, як діяти, і покликати гайдуків.

Від землі небо було світліше, але не вгорі.Довкола жодного вогника, жодного рієнтиру, лише засапаний подих двох старих істот — чоловіка й коня.І глухий розпач від того, що він, Миколай, досвідчений воїн, зрілий муж, потрапив до пастки, піддавшись спротиву християнина. Духи зникли б вранці, а Лукаш лишився б живий.