Розділ «Перше наближення»

— Навіть якщо й болить, тут теж нічого не викрутиш. Порізав я себе сам. Спроба самогубства, інших мотивів мені поки що ніхто не довів. Представити мої порізи в суді як результат порушення ментами прав затриманого не вийде. І взагалі, — нарешті він знайшов зручну для себе позу, — давайте з вами розберемося остаточно.

— Розберемося?

— Ага, розберемося. Коли люди в білих халатах дозволили слідакові мене допитувати, я заявив про свої права і почав вимагати адвоката. Мені його надали, дотримуючись закону. Такий собі Іван Петрович Полотно, якийсь заслужений дідусь адвокатури. Через шість днів, коли я вже даю свідчення, Іван Петрович Полотно, коли ми з ним ось так зустрілися, на що я теж маю право, пише щось на папірці, не уриваючи розмови, і показує написане мені. Читаю: «Міняй адвоката. Відмовляйся. Вимагай Гужву». Хто такий Гужва, я не знаю…

— Тепер знаєте.

— Тепер знаю, — погодився Баглай. — Навряд чи тут щось замислюється проти мене. Справи мої — «фонар», ці придурки здали з тельбухами, а я не збираюся доводити, що кращий за них. Навпаки, було б несправедливо, аби тому ж Рогові, дебілові від природи, припаяли строк за вбивство чи організацію, гм, якоїсь операції. Та й інші — створіння примітивні. Через них спалився, знову ж таки сам винен, значить, доля така. Ну, це все лірика. Словом, зміна адвоката не може бути хитрою комбінацією з боку ментів. Висновок: тут якась інша гра. Я не правий?

— Ті, хто давав вашим розумовим здібностям високу оцінку, не помилилися.

— Міняю адвоката, — похвалу Баглай, здавалося, пропустив повз вуха. — Це так само моє право. Поливаю багном старенького Івана Петровича Полотна, той усе терпить, його від мене забирають. Приходить адвокат Гужва. Тобто ви приходите. Власне, прийшли. Повна протилежність безплатному ветеранові адвокатури. Таких адвокатів я в кіно американському бачив, джентльмени в золотих окулярах. Чужі гроші я рахувати люблю, бо з цього живу. Жив, вірніше. І так собі прикидаю: адвокат ви не з дешевих. Професіонал на всі сто. Раз ви погодилися взятися за мою зовсім безнадійну, з точки зору захисника, справу, ви сподіваєтеся на відповідний гонорар. Мої батьки не зможуть його заплатити, навіть якщо продадуть квартиру. Тим більше, що татусь проходить звинувачуваним у цій самій справі. Але ж хтось мусить вам платити? От і треба розібратися, кому це так припекло захищати мене, особливо небезпечного злочинця.

Гужва поправив окуляри на переніссі, знову потер руки.

— Поки що мені до біса приємно й цікаво мати з вами справу, Богдане. Думаю, ми й далі знайдемо спільну мову.

— Що в нас може бути спільного? Я — хто завгодно, Едуарде Васильовичу, але не дурень. Викладайте, в чому ваш інтерес до мене. Мусить же знайтися інтерес, неодмінно мусить.

— Так і є, — легко погодився адвокат. — Тільки тут не лише мої інтереси та інтереси людей, котрих я представляю, від імені яких говорю з вами і які заплатять мені той самий великий гонорар. Домовитися зі мною так само у ваших, Баглай, інтересах. Інтерес у вас один: не залишитися за ґратами до кінця життя. Вам же скоро лише двадцять п’ять виповниться. Припустімо, я зроблю диво, виступлю в ролі такого собі добренького чарівника, дядечка Чілічало з фільму мого дитинства, і вам дадуть максимально — п'ятнадцять років. Вийдете в сорок, не найгірший вік для чоловіка. У зоні, певен, ви зможете себе поставити й посісти не найгірше місце в зонівському табелі про ранги. Там вовки кругом, а ви ж звикли жити серед вовків і з вовками.

— Серед вовків — можливо, — вираз обличчя Баглая став жорсткішим. — Та з вовками — навряд. Не щастило мені на вовків, ви ж бачите. Візьміть хоч оцих — Рога, Скляра, Кузьму, Дору вольтанутого. Щенята вони, або шакали, або скунси смердючі. Щурята засраті, готові одне одного зжерти, аби власне пузо натоптати.

— Про них пізніше поговоримо, вони мене не цікавлять ані як люди, ані як тварини. Хоча ось є один документ, — рухом фокусника Гужва закинув кейс собі на коліна, клацнув замочками й витяг прозорого файлика з кількома аркушами списаного паперу. — Тут — ксерокопія одного з протоколів допиту вашого… як би це сказати… словом, Домовика Степана. Чи, як ви його називаєте, Кузьми. Ще одна копія — з протоколу допиту Рожнова Ігоря. Будете читати чи мені самому?

— Я вже напам'ять їх знаю. Що ви там для себе нове знайшли?

— Добре, зачитаю вголос. Тим більше, потрібен не весь текст, а окремі фрагменти. Отже, Ігор Рожнов говорить, читаємо, — адвокат швидко пробіг очима текст, — де тут у нас… так… ага, ось: «Микитенко Руслан почав просити не вбивати його і заявив, що в нього є гроші, аби відкупитися. Він запропонував ці гроші Дані Баглаєві, захотів, аби той узяв їх і відпустив його. Про яку суму йшлося, я не знаю, бо Баглай Микитенкові не повірив, а Микитенко сказав, щоб ми всі вийшли з погреба і залишили їх із Данею самих. Тоді він ще обізвав нас дебілами, чим образив нашу честь і гідність. Спричинив нам образу. Образило так само й те, що Баглай Богдан звелів нам вийти з погреба. Він послухав Микитенка. А ми не могли не послухати Баглая, бо він нас усіх залякав і ми його боялися. Вони говорили хвилин п’ятнадцять, потім Баглай покликав нас назад, звелів стерегти Микитенка, а сам кудись поїхав з Домовиком». Ось така історія. Нехай трохи сумбурно написано, та стилістичні негаразди нас із вами мусять мало хвилювати. Тут усе правда? — адвокат простягнув Богданові копію протоколу. Баглай переглянув написаний від руки текст, ще не зовсім розуміючи, до чого веде дивний адвокат.

— Так і було. Микита почав верзти щось про закопані скарби, воду каламутив. Вирок я йому вже виніс і скасовувати не збирався. Страта публічна, показова, можна сказати. Наука для всіх.

— Про це ще поговоримо. Таких радикальних заяв щодо мотивів убивства ви, як я бачу, ще не робили. І не треба. Добре, що ви визнали сам факт такої розмови. Читаємо далі, свідчення Степана Домовика. Читаємо, — тепер адвокат уже не шукав потрібного уривку, виділив його ще раніше: — «Баглай не вмів водити машину. Тому я часто виконував обов’язки особистого водія Баглая. Мені це не дуже подобалося, бо я не мав з цього додаткових грошей. У той вечір, коли він убив Микитенка Руслана, Микитенко спочатку сказав, що в нього є гроші і він хоче себе викупити. Потім Баглай вигнав нас усіх із льоху. Про що вони говорили з Микитенком, ми не чули. Потім він дозволив нам зайти і звелів іншим стерегти Микитенка, а мені сказав сідати за кермо Микитенкової машини, марки „Опель“, і відвезти його на вулицю Глухівську. Там ми знайшли будинок номер 43, Баглай звелів чекати, а сам пішов у під’їзд. Його не було хвилин двадцять. Потім він повернувся, в руці в нього був якийсь пакунок. Баглай звелів їхати назад…» Так, тут ми опускаємо подробиці… Ось тут ще є: «Коли ми вже закопали труп Микитенка Руслана в землю, Баглай забрав із машини той пакунок і звелів нам відігнати „Опель“ подалі за місто. Сам пішов кудись у напрямку центру міста. Більше ані в той день, ані в наступні я Баглая не бачив. Машину ми…» Ну, і так далі. Будемо це так само читати?

— Я вам вірю.

— Прекрасно. А своїм, як би це сказати краще… знайомим вірите? Вони нічого не прибрехали, розмови про викуп справді велися?

— У вас повинні бути ще копії протоколів. Мене вже запитували про ту поїздку і той нібито пакунок. Ви читали?