Розділ «Андрій Кокотюха Чужі скелети»

— Чого б це?

— Бо вона, — ствол рушниці гойднувся, вказуючи на Гараніну, — його сестра. Треба казати кого?

— Звідки знаєш?

— Здогадався, коли машину вашу з вікна побачив. Як вона вийшла — відразу впізнав.

Антон погодився — такого повороту вони не врахували. Рука міцніше стисла руків’я пістолета, тремтіла — і не лише від напруги. Це тремтіння Сахновському не сподобалось, та він не рейнджер — він лікар, і йому навіть в армії не доводилося наставляти на сторонню, зовсім незнайому людину, котра нічого йому не зробила, бойову зброю зі знятим запобіжником.

— Де ти її бачив?

— У Жашкові… де… Її Юлія звати… Він сказав…

— Руслан?

— А мені без різниці, як його там звати. По телеку казали — Руслан. Тільки мені чхати, ясно вам?

Сахновський звернув увагу — руки Олега теж «гуляли». Вказівний палець правої руки хлопця надто непевно лежав на спусковому гачку. Юлія мовчала.

— Спокійно, спокійно… — Антон важко дихав, скронями стікав гидотний теплий піт. — Значить, Руслан, чи Вчитель, чи хто він там для тебе…

— НІХТО!

— Гаразд, гаразд, ніхто… Він тобі сказав, що його сестру звати Юля. Для чого?

— Відкупитися хотів. Торгувався, сука! Торгувався, ясно? Коли я його прихопив, коли він оклигав, перше заскавчав — у нього в Жашкові сестра бізнесменка, вона за нього гроші заплатить. Пояснив, де мешкає, телефон продиктував. Напам’ять, каже, знаю…

— Ти дзвонив?

— Ні!

— Ще раз, Олеже — ТИ ДЗВОНИВ?

— Не я! Не я — Оксана!

— Вона з тобою була? В будинку?

— Ні, в готелі. Я не хотів, щоб вона… Тільки відмовити їй у праві побачити цю тварюку на своєму місці я теж не міг…