Розділ «Андрій Кокотюха Чужі скелети»

Пізно.

Перед будинком Юлії не було. Двері відчинені.

— Юлю! — вигукнув Антон, міцніше стискаючи пістолет. — Юлько! — а тоді: — Олеже! Родіонов, Олеже! Ти тут?

Відповіддю була та сама тиша.

Одним стрибком Сахновський скочив на ґанок. Забіг у пройму вхідних дверей, швидко пройшов усередину, до кімнати, і, зробивши кілька кроків, почув одночасно жіноче, Юлине:

— Антоне, обережно!

І дзвінкий чоловічий голос:

— Стояти на місці! Стрельну! СТОЯТИ!

Та рух Антона вже ніщо не могло зупинити.

Він носаком штовхнув причинені двері, стрімко зайшов до кімнати, виставивши руку з пістолетом перед собою.

Посеред кімнати на колінах стояла, схиливши голову, Юлія Гараніна.

У кутку між вікном, яке вело в бік дороги, та іконостасом стояв, притиснувшись до стіни, чоловік — хлопець років двадцяти п’ятьох. Зовнішність звичайна, такого справді важко описати. Родіон без особливих прикмет, тут Іванівна міліції не збрехала. Але детальніше роздивлятися людину з рушницею часу не було.

— Поклади! — Сахновський виставив руку з пістолетом перед собою. — Олеже, поклади! Ти ж не стрельнеш…

— А ти? — почулося у відповідь із кутка.

Голос хлопця звучав хриплувато. Чи то він хвилювався, чи то такий голос у Родіонова від природи, чи прокурений.

— Мені простіше! Я десантник, знаю, як із цим поводитись. Не роби нових дурниць, Родіонов. Ну, опусти ружжо.

Блазнюючи, Сахновський намагався заспокоїти не лише хлопця, а й себе — побачивши наведений на Юлію ствол, радше відчув, ніж зрозумів: злякався — та не за себе. За неї. Злякався навіть дужче, ніж тоді, коли вона підняла його серед ночі телефонним дзвінком, затинаючись із переляку після нападу Чорної.

— Чого ви тут? — рушниця поки не квапилася опускатися.

— А ти чого злякався?

— Ти — мент?