Розділ «Формула Сонця Роман-трактат»

Не знаю, чому я так вирішила. Дорогою потім виправдовувалася перед Степаном — так звали водія.

— Можливо, син туди поїхав. Я його не застала в «Сільгосптехніці».

— Це недалеко, — заспокоїв мене Степан.

Грейдерна дорога була розквашена дощами й розбита машинами, які возили буряки. Але хлопець так вправно перескакував калюжі, що міські таксисти могли б лише позаздрити його майстерності.

Ставків у Семенівці виявилося тільки два, але вони були великі, повноводні. Хати збігали до них терасами. Дерева ще не скинули пожовклого листя. Особливо багато було тополь. Я не звикла до цього дерева — наші хуторяни тополь не садять, бо в нас і так зелено.

— То вам до колгоспу? — запитав Степан.

Я завагалася. Трохи подумавши, запитала:

— А де ж будівництво?

Степан, розвернувши машину, зупинив її, потім показав:

— О-он… Бачите?..

Там, де починався верхній ставок, стояла майже готова водокачка. Це було кілометрів зо три від старого села — вгору по межигір’ю. Я пам’ятала опис макета у Сергієвому зошиті, але тут, на природі, нічого не впізнавала. Готових будинків іще не видно — подекуди можна помітиш лише цегляні стіни, виведені під дах. Але крокви поки що не ставили.

— Ви часом не знаєте Осадчого? — запитала у Степана.

— Хто ж не знає Карпа Трохимовича? — засміявся водій. — Його далеко знають.

— Якщо можна… Давайте заїдемо до нього.

— Глина розмокла. Забуксуємо, Софіє Кирилівно.

— Тоді не варто.

— А! Будь що буде! Трактором витягнуть. — І, хитрувато примружившись, додав: — Я скажу Павлові Михайловичу, що ви приїхали.

Я зіщулилась від такої прозорливості. Тіпун тобі на язика, лукавий кміхливцю! Ти пояснив мені те, чого я й сама про себе іще не знаю. Хіба ж я до Павла приїхала? Просто сина розшукую. Та, може, Карпа Трохимовича провідати хочу. А до чого тут Павло? Ну, звичайно, ми знайомі. Так то ж завдяки Осадчому.

Хата Карпа Трохимовича стояла по той бік межигір’я — на самісінькому белебні. Хоч це було й нелегко, але ми, переїхавши греблю, все ж таки якось до неї видерлися. Машина час від часу буксувала, я радила Степанові вертатися, але він мене запевнив, що йому також треба побачитися з Осадчим.

Карпа Трохимовича застали за роботою — сажу трусив. Все ще міцний, кремезний, він стояв перед нами з віником, обмотаним чорною ганчіркою, і відром у другій руці. Рукави старого піджака по лікті засукані, руки та обличчя в сажі. Лише козацькі вуса біліли первозданно та мудрі очі сяяли молодо.