Розділ «Формула Сонця Роман-трактат»

— Ми давно вже не юнаки, Гордію. Не самолюбством, а розумом керуватися повинні. Економічним розрахунком.

Схоже було на те, що Павло Михайлович і секретар райкому десь іще парубкували разом. Але ж не це мене цікавило.

… Хто з них правий? Іще в Будинку вчених виникла ця ж сама дилема — коли я біля макета стояв. Там сперечалися не секретар райкому й заступник голови колгоспу, а лише студенти.

Поволі я схилився до думки, що з погляду економічного правда на боці Павла Михайловича. Якщо протягом кількох десятиліть більшість сільського населення перейде в місто — а це неминуче! — то навіщо ж марнувати сили на капітальну перебудову села? Адже кожному новому будинку належить простояти мінімум сто років — інакше він не виправдає вкладених у нього коштів. В масштабах країни це фантастичні втрати! Цілий океан збитків. Нам поки що невідомо, як виглядатиме сільське господарство через кілька десятиліть. Ясно лише одне: воно буде повністю механізоване. До чого ж прикладуть свої руки сотні людей, котрі живуть сьогодні в Семенівці? Доведеться кидати хати заради пошуків роботи. Щоправда, я чув таке: будемо розвивати місцеву промисловість. Павло Михайлович заперечує: у вік телемеханіки безглуздо повертатися до кустарного виробництва. Тут же йдеться про майже половину нашого народу! То невже ми відмовимося від прогресу лише заради того, щоб не забивати вікон у порожніх хатах?..

Словом, господарська логіка на боці Павла Михайловича.

Та є інша логіка — логіка серця.

Якось ми з напарником вирішили заночувати в Семенівці — все одно вранці сюди їхати. І тут сталася подія, котра змусила мене глянути на будівництво Нової Семенівки з іншого боку.

До моєї господині часом приїздить небога. Ми з нею подружили — гарна дівчина! Розум чіпкий — просто з повітря знання висмоктує.

Живуть вони з матір’ю в Семенівці. І ось диво: така ж вона розумниця, а чомусь дуже болісно сприймає, що в нужденній халупі жити доводиться. Інколи мені здається, що Таня цим трохи навіть травмована. Якось вона призналася:

— Ото в школі тільки й почуваєш себе людиною. А додому прийдеш… Хіба так можна жити? Як мені хочеться дерев’яної підлоги!.. Коли б ти знав, Сергію, скільки я поплакала, що в людей хати як хати, а в нас курінь старезний. Може, саме тому й відмінницею стала. Мені здавалося, що всі на мене дивляться як на… Ну, на якусь нещасну. Жаліють… Мені не хотілося, щоб мене жаліли. А відмінників не жаліють — їм заздрять.

Таня бачила, що ми свою халабуду на колесах біля річки поставили. Ба, навіть палатку нап’яли. То чому б нам не погуляти увечері?

Вечір був тихий, зоряний. Ми хотіли з нею до клубу сходити, а тут мати її покликала. Було це недалеко від їхньої нової хати — там поки що лише стіни стоять.

Зайшли вони з матір’ю до свого майбутнього котеджу, а я сів на колодах, Танюшу чекаю. Добре мені чути, про що вони перемовляються. Здається, навіть обличчя бачу — такі радісні були їхні голоси.

— Ну як, доню? Не лаєш матір?.. Ось тут газовий балон стоятиме. А тут кран буде… Водиця сама в хату прийде… Чи гадала твоя бабуся, що ми до такого щастя доживемо? А вже ж недовго. Павло Михайлович, спасибі йому, з нашого боку звелів стіни класти. Це ж я його просила.

— Ой, мамо!..

Напевне, Таня впала на груди матері, й так вони стояли, обнявшись, бо довгенько я не чув їхніх голосів. Потім мати сказала:

— Гадаєш, я не бачила, що тобі домівка немила?.. За книжку та й у бур’яни… Я, доню, теж колись наплакалась — як маленькою була. Долю свою проклинала. Одному все дається, а другому… Нічого, Таню! Тепер і в нас буде не гірше, ніж у людей.

Довго вони обговорювали, куди шафу поставити («гардероп», за висловом матері), де стоятимуть ліжка і в яких вікнах кватирки поробити, а які глухими залишити.

Весь вечір Танюша світилася від щастя…

То як же до цього ставитись? Самі, без колгоспу, вони б не побудували нової хати. І разом з тим виникає запитання: невже через оцю хату — а вона справді буде гарна, майже на європейському рівні! — Танюші доведеться від інституту відмовитись? А раптом у її особі наука втратить видатного вченого!