Розділ «Сила Моносу Роман»

— Ні, тату. Я просто об’єктивно викладаю те, що мені доручили. Умовляли не збираюся… На твоєму місці Божко. Знаєш?..

— Знаю. Його одразу ж призначили… А як там Андрій Данилович? Мати не вимагає, щоб ти його татом називав?..

Сергій спохмурнів. Батькове запитання залишив без відповіді. Натомість сказав:

— Він буцімто здає справи. Чув від матері.

— Кому?

— Божкові.

— Не може бути! — ошелешено вигукнув Мирон Сидорович.

— Так кажуть. А його нібито призначають директором інституту історії. Він же позаторік став академіком. Знаєш?.. — Не дочекавшись батькового відгуку, Сергій продовжував: — Я, тату, живу окремо. Вони мені однокімнатну квартиру влаштували…

— Окремо? — з проясненим поглядом запитав Мирон. — Чому окремо?

— Не захотів з ними. Коли померла Марія Капітонівна… Ну, тобі це, мабуть, не цікаво.

— Одружуватись не збираєшся?

— Подав документи на біологічний. Не до одруження.

— Он як!.. Мене трохи непокоїть твоя окрема квартира. Ти в ній не накоїш лиха?..

Сергій поклав важку руку батькові на плече.

— Невже ти про мене такої кепської думки?.. — Невдовзі додав: — Жовтий також просив вітати. Його на пенсію спровадили.

Мирон Сидорович пригадав, як Сергій, тоді ще учень шостого класу, врятував його, батька, від психушки. Сталося це одразу після того, коли Марія Капітонівна, буцімто поміж іншим, завела Гриву в розкішний коридор, де містився кабінет лікаря, й попросила його зачекати. Далі по коридору були вільні номери для відповідальних працівників, котрі не мали постійних кімнат на державних дачах. В одному із таких номерів і зустрічались Мирослава та Андрій Данилович..

Грива, сидячи спиною до лікарського кабінету, нудьгував — Марія Капітонівна просила обов’язково її дочекатися. Розглядав великі, не менші від людського зросту, китайські порцелянові вази, що стояли в нішах. Та ось він помітив, як в одному з номерів відчинилися високі двері й звідти, озираючись, випурхнула Мирослава. Вслід за нею повагом вийшов Андрій Данилович. На мить зупинився, щоб замкнути двері, а відтак наздогнав Мирославу й пішов поруч. Їхні постаті віддалялися, а згодом вони зникли з очей — безумовно, повернулися в будинок Андрія Даниловича, бо Мирослава знала, що Мирон мав незабаром приїхати.

Грива не дочекався Марії Капітонівни — він зрозумів, навіщо вона його сюди завела. Ця п’яничка зробилася йому такою ж огидною, як і ті, що зараз чигали на них біля каміна, самі себе обдурюючи щодо витонченості мистецьких уподобань.

Може, й не варт було цього робити: Мирон небавом зайшов у будинок і висловив їм усе, що про них думав. Не забув ні про впольованих зайців, ні про авторську вазу, що розливала золотаве сяйво над каміном, де вони зараз сиділи. А наступного дня, коли Мирон повертався з бібліотеки, із скверика йому назустріч вибіг Сергійко і, схопивши батька за руку, прошепотів:

— Не ходи додому. Чуєш?.. Там сидить лікар із Павловської. А внизу санітари з машиною. Це мати їх викликала — я сам чув. Тебе заберуть до психів…