Розділ «Сила Моносу Роман»

— Монада? Це з якої опери?..

— Окрім монад, у світі взагалі нічого немає. Монади і простір, який вони собою дірявлять. Дірявлять і розсовують, щоб утвердити в ньому самих себе. Слабкіші монади групуються довкола потужніших — і тоді виникають небесні тіла. Кожна монада — це іскорка життя. Навіть електронна монада. Але ж Плазма, Що Мислить… По-справжньому така можливість виникає лише на галактичному рівні. Бо навіть сонячна монада жахливо стиснута, рівень свободи в неї мізерний…

— А в галактичної?

— Густина в галактичній монаді така мала, що її можна порівняти з густиною земної стратосфери. Отже, істоти, що живуть у галактичній монаді, мають необмежену свободу. Це є передумова будь-якої творчості. І через те галактична Плазма, Що Мислить, є справжнім творцем земного життя. Та й не лише земного…

Грива так захопився, що не одразу помітив, як мінявся вираз обличчя в його опонента. Смородин заступив йому шлях, наче боявся, що Грива може втекти. Широко розставивши ноги, він дивився на філософа, не кліпаючи повіками, буцімто очі й зморшки довкола них справді були вирізьблені із липового кореневища.

— Слухайте, добродію, — нарешті спромігся вимовити академік. — Як ви собі уявляєте фізику?

— Як?.. Залізнична колія, що веде до станції призначення, котра називається так, як і дві тисячі років тому: ме-та-фі-зи-ка.

В наступну мить Мирон Сидорович пошкодував, що в нього вихопилася оця фраза, але було вже пізно.

— Я так і знав, — похмуро, без будь-якого подиву вимовив Смородин. — Невже ви сподіваєтесь оці свої міркування оприлюднити? Зрозумійте мене правильно: я за те, щоб кожна людина мала змогу вільно висловитись. Але ж сьогодні… — Він безнадійно махнув рукою. — Не раджу й починати цю розмову. Ну, мені пора.

За хвилину його постать розтанула в сутінках. Мирон Сидорович ступив кілька кроків йому навздогін, мовби хотів сказати щось вельми важливе, а відтак зупинився, постояв у задумі й неквапно рушив додому.

У Володимирському соборі співав хор. Мирон Сидорович статечно пройшов крізь браму й, несучи на обличчі соборне світло, наблизився до вівтаря. Тут було добре видно внутрішні обриси склепіння, що за формою нагадувало зрізану кулю. Там містилася найвища сфера собору — найвища не лише за рівнем, але й за духовним значенням: звідти, із центру сфери, дивилося на землян обличчя Ісуса Христа.

Солодко було в душі Гриви, коли він наближався до свого будинку: галактична монада відкинула геть таємниче покривало — саме так вона має виглядати. Саме так, не інакше!..

Розділ двадцятий

Наприкінці канікул Мирон майже щодня брав Сергійка в автопрогулянки — мовби йому до серця шкреблось передчуття, яке підказувало: невдовзі пропаде мить, коли захочеш дотягнутися до сина, щоб теплою батьківською рукою скуйовдити йому їжакувате волосся, перекинутись незначним словом, котре в синівських споминах обростає щемливим змістом, — захочеш, але не зможеш: поміж ним і тобою виросте гуркіт вулиць, міст, залізниць — півсвіту проляже поміж ним і тобою…

Вони виїздили в дніпровську заплаву, де з лелекою здибатися легше, ніж з людиною, — там зеленів отой безпечний простір, серед якого можна й підліткові довірити кермо «Волги». Спершу Мирон сідав поруч, щоб контролювати юного автомобіліста, але, пересвідчившись, що хлопець уже опанував водійський мінімум, вийшов із машини й нервово тюпачив під осокором, наглядаючи, як голуба металева комаха долає лугові ярки, грузькі западини поміж озерами, набирає і збавляє швидкість. З подивом помічав, що його власні м’язи продовжують кермувати автомашиною, мовби остерігаючи сина, щоб ненароком не збив дурнувату телицю або не заїхав до вкритого лататтям озера.

Але то був марний острах — тут, серед лугів, за Сергійка можна не боятися. На шосе йому поки що вискакувати рано, але й там він почувався б значно упевненіше, ніж Мирослава з її «законними» правами.

Сергійко зупинив машину під скиртою сіна — неподалік від батька. Вони посідали на траву, вдихаючи запахи нагрітого сонцем кізяка, обчухраної телятами лози та зіпрілого сіна, — рідко траплялося, щоб сіно не погноїли раніше, ніж складуть у скирти.

— Тату, бачиш Київ?

Мирон, напружуючи зір, задивився туди, куди показував Сергій. Обриси печерської дзвіниці були ледь позначені на тлі сивого неба — мовби легенько надмухані луговим вітерцем. Від далеких хмар, що висіли над київськими горами, дзвіниця відрізнялася лише формою — було видно, що принаймні одна хмаринка належить не природі, вона сформована людськими руками.

— Тату, а чому ти в собор ходиш?