Розділ «Сила Моносу Роман»

Це була механічна балаканина — відчувалося, що її увага прикована до карафки; Марія Капітонівна випила іще чарку. Лише відтак у неї зникло напруження, на щоках проступила бузкова барва, ніс загострився й також зробився бузковим.

Вона дістала із книжкової шафи доволі заяложений альбом, схожий на ті, які можна бачити в робітничих сім’ях або у сім’ї двірника. Розгорнувши на першій сторінці, подала Гриві.

— Ану чи впізнаєте?..

Фото було невиразне — поруділо від часу; проте легко було впізнати слабосилий «Фордзончик», заокеанський тракторець, що, приторохтівши в степові села наприкінці двадцятих років, здавався нечистою силою: ніхто його не тягне — ні воли, ні коні, а колеса самі крутяться, лише смердючим димом від них тхне. І то була неабияка відвага — отак видертися на його металеве сидіння, щоб, опанувавши кермо і важелі, впрягти в небаченого плуга, якого й кілька пар волів не потягнуть. Упівоберта на металевому сидінні височіла постать чубатого парубка в шкірянці, він тягнувся рукою до прапора, який подавала дівчина в українському національному вбранні. На прапорі було вишито: «Колгосп „Червона бджола“». Мирон Сидорович мимоволі усміхнувся — він чув, нібито в тогочасній Одесі була промислова артіль «Червона синька»; на цьому тлі «Червона бджола» виглядала цілком прийнятно.

— Впізнаєте? — запитала Марія Капітонівна, поклавши холодні, немічні пальці на його руку. — Це ж ми з Андрієм. Невдовзі після весілля. Він тоді сільський комсомол очолював. Ох, я вам скажу…

— Молодість, — невиразно, як і саме оте фото, зауважив Мирон Сидорович.

— Е-е, не тільки. Але не будемо про це говорити.

Тим часом до кімнати увійшли Мирослава й Андрій Данилович. Він був зодягнений у тренувальний костюм із тонкого руна, світло-синій, з трьома білими лініями, що починалися від шиї, збігали по плечах і завершувалися білими лампасами на штанях, трохи підважених у поясі невеликим черевом. Рідке попелясте волосся було мокре, з нього скотилося кілька крапель на щоки. В’яла шкіра на шиї робила його схожим на індика — принаймні отією плюсклою шиєю. А можливо, що й манерою триматися, чого поки що не бажав помічати Грива.

Зате Мирослава виглядала павою: вона була зодягнена в кімоно, його золотаві поли переливалися всіма кольорами веселки — колір залежав від пози, оберту, руху. На відміну від Андрія Даниловича, волосся в неї було сухе, воно вільно спадало на плечі, вдало гармонуючи із золотавим тоном розкішного кімоно. В очах теж було щось від золота, якщо його притемнити сутінками; великі білки висвічували з душі жіночу втіху, яка народжується в коханні. А проте було в цьому погляді щось понад кохання — можливо, вдоволення долею, добробутом чи, може, схиляння перед власною особою. Простіше кажучи, Мирослава почувалася королевою. Єдине, що не відповідало цій ролі, — відсутність слуги, котрому належало нести купальні знадоби, — рушники, блакитну гумову шапочку та мокрий купальник Мирослава принесла сама. Мирон, мимоволі замилувавшись дружиною, був спантеличений тим, що Марія Капітонівна чомусь сказала неправду: вони повернулися не з ресторану, а з плавального басейну. Звісно, вона не могла не помітити, куди вони збираються, — треба було прихопити відповідні речі. А проте Мирон Сидорович був не в такому стані, щоб спинятися думкою на цій незначній події.

Зате Марію Капітонівну щось несподівано збурило: вона демонстративно налила іще чарку й вихилила до дна. Проникливий спостерігач у цій промовистій сцені легко б розгадав причину збурення: воно походило не так від того, що вродлива, налита соками Мирослава хизувалася перед її чоловіком своїми принадами, а головно від того, що сама Марія Капітонівна давно втратила будь-яку принадливість і добре це розуміла. Розуміла вона й інше: вже не рік і не два Андрій Данилович дружив з родиною Гриви далеко не безкорисливо; це було життя втрьох, а вона стояла осторонь, виконуючи роль маскувального куща. Вона терпіла, бо могло бути й гірше: уже не просто банальний адюльтер, а повна катастрофа. Інколи її дратувала недогадливість Мирона Сидоровича, кортіло навіть підказати, але спиняла думка: що з того вийде? Якби Грива сам докумекав, без її участі, — це було б на користь, а найменше підозріння, що вона йому нашептала гірку правду, надовго (якщо не назавжди) посварило б її з Андрієм Даниловичем. І тоді життя стане зовсім нестерпним.

Андрій Данилович метнув гнівний і водночас заклопотаний погляд на дружину, вона його вловила й заметушилася:

— Не дивись на мене так. Я піду, піду…

Спершу хотіла прибрати на столі, потім махнула рукою і, плутаючись у шароварах, вичовгала з кімнати. Всі троє мусили вдавати, що, власне, нічого не сталося — таке, мовляв, можливе в кожній родині.

Тим часом Мирослава підійшла до чоловіка, пригорнула його голову до грудей — якось по-материнському, не без навмисності.

— Додому заходив? Тобі Сергійко сказав, що я дзвонила?

— Подзвони зараз. Рано він у нас повну свободу отримав.

— Не хвилюйся. Я із басейну телефонувала. Він за уроками сидить.

Андрій Данилович подався на кухню, приніс до каміна оберемок березових дров. Коли вони розгорілися, вимкнув світло і поставив на радіолу платівку з ноктюрнами Дебюссі. Мирослава й господар усілися в кріслах біля каміна, а Мирон Сидорович лишився за столом.

Було в цьому щось театральне — штучне створення затишку, інтимності. А проте невдовзі Грива піддався чарам мерехтливого освітлення, що було озвучене витонченою мелодією. Кутки кімнати лишалися темними, на обличчях його друга й дружини час від часу з’являлося щось загадкове — наче вони перемовлялися за допомогою язичків полум’я, що, покірні волі геніального француза, то рвучко підводилися до склепіння каміна, то пригасали. І тоді жар із каміна породжував на обличчях те освітлення, від якого люди відвикли, бо вони відвикли від живого вогню, замінивши його батареями центрального опалення.

На вустах Мирослави з’явилася багатозначна посмішка. Андрій Данилович лише самими очима сказав їй, що розуміє, — вони фактично лишилися удвох, бо ні його дружину, ні її чоловіка не слід сприймати як повноцінних людей: одна п’яна, другий психічно хворий.