Розділ «Сила Моносу Роман»

Мирон пам’ятав іще кілька випадків, коли він втрачав свідомість, але продовжував діяти, — і кожного разу виявлялося, що в нормальному стані він би зазнав поразки.

Кілька разів поривався піти до психіатра, але зупиняла думка: психіатри, безсумнівно, розглядатимуть оцю його психічну аномалію як певну ущербність, а тут уже недалеко й до того, щоб думати про себе як про хворого. Мирон був переконаний, що це не хвороба — це щось інше. Психічна сингулярність!..

Хтось сказав: мозок — то сідало душі. Може, це звучить трохи інакше, але зміст саме такий. Або іншими словами: мозок є трон, душа — його володар. Там, де трон по черзі захоплюють різні особи, настає добре вивчене істориками безладдя. Коли ж це не держава, а окрема людина, безладдя вивчають психіатри. На відміну від істориків, вони не обмежуються лише вивченням, а вдаються до радикальних заходів, щоб опанувати хаос.

Але ж хаос з’являється тільки там, де боротьба за трон породжена інстинктами сліпого владолюбства. Коли ж є номінальний володар трону і є той, хто скеровує його дії, хоч сам перебуває за лаштунками, наслідки можуть бути різноманітні — все залежить від того, ким вони є, ті особи, і якими мотивами керуються у своїх діях.

Мирон був певен, що кожна людина — то цілий букет особистостей, але в переважної більшості людей особа-лідер почувається повноправним господарем, їй не доводиться ділитися першістю з колегами. Щоправда, хто не звідав сумнівів і внутрішніх борінь? Хто потай, щоб його ніхто не чув, не розмовляв сам із собою, вбачаючи співрозмовника десь у глибинах власної психіки? І що ж то є у сутності своїй, як не бажання порадитися з колегами, котрі живуть у тобі підсвідомо? Та й що таке наша підсвідомість? Скажімо, що таке сни? Може, то психічна діяльність істот, які мають змогу виявити себе лише тоді, коли лідер іде на спочинок?

Історія знає немало випадків, коли великі рішення й наукові відкриття приходили уві сні або в трансі. Так, скажімо, Менделєєв залишив свідчення, що періодична система елементів в основі своїй явилася йому уві сні — він потім лише впорядкував цей дарунок підсвідомості, узгодивши його з прийнятою в науці символікою опису. Та хіба лише Менделєєв?..

Отак роздумуючи, Мирон потроху впокоювався від збурень психіки, що довго — може, навіть роками — пекли його нерви після кожного вияву другого «я». Передовсім його приголомшувало, що оте друге «я» виступало на авансцену тоді, коли він, Мирон Грива, власними силами не здатний був упоратися з вимогами якоїсь життєвої ситуації. Є машини — літаки, автомобілі — із запасною системою управління, нею послуговується інструктор у критичний момент, коли учень міг би накоїти лиха. Мирон протягом цілого життя їхав на такій машині — власне, він сам був нею. Хто ж його інструктор? Коли і як можна з ним зустрітися?..

Мирон був другим сином у своїх батьків — перший помер тоді, коли Мирона ще не було на світі. Мати часто його згадувала — для неї він не вмер, жив у її душі. Мирон певен, що це він, його старший брат Грицько, знайшов для себе притулок на сідалі, котрим є мозок молодшого брата. Він, мабуть, і справді був незвичайною дитиною — саме так про нього розповідала матуся. Може, й помер через те, що йому було видано забагато як для однієї людини. Отож, думаючи про своє друге «я», Мирон звик називати його Грицьком, гадаючи, що це навіть не метафора, — так воно є насправді.

Втома, яку помітив у ньому Іван Корнійович, мала надто поважні причини, але Мирон був далекий від того, щоб це комусь пояснювати. І саме тому, що протягом останнього року Миронові жилося надто важко, він був певен: Грицько має невдовзі прийти.

Розділ другий

Провесінь, подрібнивши на ніздрюваті уламки дніпровську кригу, гнала її на вмирання. Крижані брили несли в собі стільки ж холодної безнадії, як у давнину поганські ідоли, що, втративши божественну могутність, пливли Дніпром, шукаючи для себе смерті внизу, попід чорноморськими райдугами, де починається голуба безмежність Світового Океану. Здавалось, і саме повітря насичене його подихами: Океан напровесні мовби наближався до Києва, нагадуючи знаменний символ, яким князь Володимир увінчав столицю Київської Русі, — тризуб океанського бога.

Мирона завжди вражало відчуття зв’язку зі Світовим Океаном, яке було властиве нашим пращурам, — навіть сьогоднішня психіка киян мало пов’язана з океанськими просторами, вона ближче споріднена з просторами степовими. Як же могли вони, старовинні руси, захлюпані зеленими хвилями безмежних гілей (так грецькі історики називали ліси на берегах Борисфену), в душах своїх носити Світовий Океан?

Іще одна ніч без сну. Скільки ж їх уже було? Мирон, не вмикаючи світла, стояв біля прочиненого вікна. Кабінет не давав йому відчуття затишку, думкою він линув у простір. Той простір, до якого духовно тягнувся Мирон, був зовсім інший, ніж для більшості сучасних киян, — по суті, він був таким, яким його бачили пращури. Так само як простір Піфагора й Платона, простір Гриви був наповнений Одухотвореною Субстанцією, Логосом, Світовою Душею. Може, саме тому Мирон і подумав про князя Володимира — його світовідчуття значно ближчі Миронові, аніж модель світу, яку носять у душах сучасні кияни.

Як же це сталося? Коли почалося?..

Для Мирона не було таємницею, що йому заздрили. Передовсім заздрили молодші колеги — ті, що спізнилися зажити окопної слави. Ровесники заздрили його родинному щастю: він мав вродливу й розумну дружину — її в столиці знали навіть більше, ніж кандидата філософських наук Мирона Гриву. Це й не дивно: майже ціле десятиліття Мирославу Яківну незмінно обирали головою районного суду. А це ж не якийсь там сільський район — столичний! Дружини його колег заздрили, що він має добре вмебльовану чотирикімнатну квартиру в будинку, де мешкало високе начальство, — навіть в одному під’їзді й на одному поверсі з людиною, від якої залежала доля філософів, літераторів, художників. Дехто не приховував подиву, що Мирон Сидорович досі не членкор, ба навіть не доктор. Правда, в інституті було відомо, що його докторська вже майже готова, всі розуміли, що її захист — справа лише протокольна, бо в знаннях і здібностях Мирона Сидоровича ніхто не сумнівався.

А втім, колеги почали помічати, що Мирон Грива близький до стану депресії. Широкий в плечах, з легенями, що накачували в кров надмір кисню, він завжди мусив стежити, щоб не розповніти. Проте останнім часом йому, видно, було не до цього — помітно поважчав, піджак ледь застібався, обличчя почало набирати форму гарбуза, і якби не пишне русяве волосся, що цілком виправдувало його прізвище, він, правду кажучи, виглядав би непривабливо. З’явилася недбалість в одязі, млявість та неуважність на роботі.

Всі знали, що сім’я Гриви мала дружні стосунки з сім’єю Андрія Даниловича. Розуміли також, що це не без його протекції Мирослава Яківна отримала квартиру по сусідству з ним. Деякі пронозливі жіночки почали було перешіптуватися, чи немає тут, мовляв, чогось пікантного — адже ж Андрій Данилович нерідко посилав машину в суд, щоб підвезти Мирославу Яківну, а хто здатний поручитися, що шофер підвозив її негайно ж додому? Ждали якогось вибуху в тій або тій родині, але ж взаємини поміж ними, як і раніше, були рівні, без тіні напруження. Особливо дружили між собою жінки, це поклало край непристойним натякам.

Стан чоловіка непокоїв також Мирославу, але вона очікувала: ось-ось він сам заговорить з нею про те, що його гнітило. Та Мирон мовчав. Мирослава пробувала обережними натяками вивідати його негаразди. Мирон посилався на перевантаженість у роботі, якісь конфлікти в колективі тощо. Але дружина розуміла: тут щось інше домагає. Знаючи характер чоловіка, вирішила не набридати — очевидячки, із нього однаково нічого не витягнеш, доки сам не скаже.

А що він міг їй сказати? Вона б його все одно не зрозуміла. З колегами також не поговориш, бо тут захиталися підвалини, на котрих стояв увесь його внутрішній світ. Часом йому хотілося піти з цим до Андрія Даниловича — це ж саме те, що перебувало в його парафії! — піти в пантофлях і піжамі, як вони часом ходили один до одного, щоб цим підкреслити неофіційність стосунків. Але ж у питаннях ідеології Андрій Данилович неофіційних бесід не любив — він одразу ж втягував голову в плечі й знічено позирав на стелю, мовби там ховалося щось небезпечне. Якось на риболовлі, наливши з баклаги коньяк, він довірливо поклав руку на плече Миронові й лагідно заговорив:

— Бачите, друже… був колись такий собі Козак Луганський. Чули?