Розділ «Сила Моносу Роман»

Це колгоспний водій Дмитро Сновига везе капусту в раймаг. Спокійно, із сковородинською гідністю сховав зошита в шкіряну торбу й рушив до правильного весла.

Наприкінці робочого дня прийде Клара. Вона завідує районною книгозбірнею, у неї вихідні в п’ятницю і суботу. В п’ятницю вона обов’язково приходить, щоб, непорушно стоячи біля будки, довго-довго вдивлятися в мінливу бистрінь Катуні. Що вона там бачить — збігаючі роки, безгрішну прозорість власної душі? А може, то її молитва?..

Коли ж надвечірнє небо над ламаним гірським видноколом почне міняти барви — від синього через фіолетове до червоного, — вони припнуть порон до причалу й рушать острівною дорогою туди, де Мирон уранці перебродив змілілий рукав. Там Клара мимоволі мусить звіритись на нього, бо вода в Катуні крижана, тече з одвічних льодовиків. Мирон підхопить її на руки: обережно ступаючи, понесе над шумовинням води й шарудінням мокрої ріні. І добре їм буде від того, що тут, де вони тепер живуть, люди іще не встигли прозоре й чисте зробити брудним.

Чи згадує він Мирославу? Може, й згадує, але без радості — що було, те спливло за водою.

Розділ перший

Про яку сингулярність мова? Справді ж бо, сингулярність, як свідчив словник, — це, з одного боку, просто вдова, а з другого — щось зовсім несподіване: самодержавство! А ще є воїн добірної кінноти, ба навіть чиновник для особливих доручень. Усе це подано під номерами: перше, друге, третє. Та коли ми вимовляємо латинське слово singularis, воно в усіх цих значеннях звучить майже однаково. Чи далеко тут до непорозумінь? Скажімо, філософська праця Мирона Сидоровича нарешті з’явилася на полицях книжкової крамниці — хто ж має нею цікавитись? Невже справді підстаркуваті удовиці? Але ж вони будуть розчаровані — філософ пише не про них. І не про добірних кіннотників, не про чиновників для особливих доручень, навіть не про самодержавство. А про що ж він пише?..

Окремішність, винятковість, самість, одиничність — ось що в докорінності своїй означає слово «сингулярність». Саме ці споріднені поняття й зводять у єдиному слові грізного імператора й нещасну жінку, яку він зробив удовою. І тому Мирон Сидорович хотів назвати свою докторську дисертацію так: «Філософські проблеми фізичної сингулярності». Проте директор Інституту філософії, де Мирон Грива обіймав посаду завідуючого відділом, іронічно зауважив:

— Масло масляне. І так ясно, що фізичної. Хто ж сьогодні не знає про «чорні діри»?..

— Але ж сингулярність буває не лише фізична, — якось мляво, наче суперечка його стомила, зауважив Мирон Сидорович. Був він людина нестара, щойно вивершив четвертий десяток, через те директор Іван Корнійович не без настороженості відзначив оту несподівану втому.

— Яка ж іще? — усміхнувся директор, і в куточках його рота, де колись були кутні зуби, відкрилися темні порожнини. Мирон, задивившись на них, пожвавішав. Чорні дірки, навіть без лапок. Теж своєрідна сингулярність, котра впливає на травлення, а травлення, в свою чергу, впливає на характер.

Грива змусив шановного членкора зазирнути в словник, але вся ота розмаїтість визначень не переконала директора. Його калмицьке обличчя якось по-дитячому набурмосилось.

— Ов-ва! Якщо в назвах наукових праць розмотувати етимологію кожного слова… Скажімо, кварки — це, по суті… щось близьке до чортів або привидів. Не пригадую точно… Про сингулярність у фізиці написано стільки, що всі інші значення цього слова просто відмерли. Ну, а там як хочете. Зрештою, це не має принципового значення.

Може, й справді відмерли. Та коли Мирон Сидорович зачинявся в кабінеті й, насупивши брови, що вже починали сивіти, сидів перед латино-російським словником, він думав про ті значення сингулярності, про які ніхто й не здогадувався. То була сингулярність його власної психіки — таємниця, котру він приховував навіть від дружини.

Вперше це сталося з ним тоді, коли від «курчат» на його ногах не було рятунку навіть уночі — доводилося рано-вранці вирушати в кам’янистий донецький степ по гороб’яче мило, що росло невеличкими острівцями серед ковилового шелестіння. Ота ковила часом здавалася волоссям на кострубатій щоці велетня — уява десятилітнього Мирона малювала людські обличчя з чого завгодно: з пагорбів, із хмарок у надвечірньому небі, навіть із шпарин на стелі.

Одного разу в пошуках гороб’ячого мила він заблукав доволі далеко — аж на Грузову. Так називалася двоверха гора, якої з їхнього села майже не видно, вона ледь-ледь синіла на видноколі. На вершині гори стояла сіра споруда, що тепер була зруйнована. То, власне, і є Грузова. Це сюди через заплаву річки Білої на високих металевих опорах колись тягнулася канатна дорога — понад головами людей бігли, мовби навіть летіли, невеличкі вагонетки з вугіллям. На Грузовій вугілля висипалося в залізничні вагони, але ж як це робилося, Миронові було уявити важче, ніж вишукати серед хмарок кудлату голову баби-яги. Від канатної дороги зовсім нічого не лишилося, а від Грузової лишилися голі стіни, викладені із дикого каміння, — у стінах тепер гніздилися кібці.

Коли Грузова вже була близько, Мирон почув неголосне хлипання, а згодом на вершині стіни, десь, мабуть, на рівні четвертого поверху, побачив хлопчика в полотняній сорочині, які вже в Донбасі носили рідко — лише по селах, що були далеко від шахт. Обхопивши задубілими руками вершину стіни, наче мертву матір, він безнадійно схлипував — видно, вже стомився й не міг плакати голосніше. Місце було безлюдне, та коли б і з’явився хто із дорослих, то де ж взяти височенну драбину, щоб зняти цього білоголового шибеника?

Становище хлопчика було й справді безнадійне. Коли він побачив Мирона, хлипання одразу ж перетворилося на голосний плач — панічний, відчайдушний. Йому було років шість, не більше. Звісно, подерся до кібців, а злізти вже не міг. Тільце худеньке, легке — Мирон міг би його на руках віднести додому. Але ж спустити на землю… О-о, це здатний зробити хіба що янгол небесний, бо в нього є крила. І в той же час піти геть, не подавши цьому пустунові допомоги, також не годилося. Мирон уже готовий був розплакатись. А може, й справді заплакав — цього він уже не знав, бо раптом знепритомнів.

Що люди часом у критичних ситуаціях втрачають свідомість — це не така вже й дивовижа. Ну, слабенькі нерви. Ну, особлива психічна витонченість — кажуть, Байрон непритомнів, вражений красою якогось краєвиду. Ні, з Мироном скоїлося щось зовсім не те. Потім це повториться в інших критичних ситуаціях — і завжди з несподівано добрими наслідками.

Коли Мирон опритомнів, хлопчик був уже на землі — вони лежали під крислатим дубом на схилі глибокої балки. Першим, що впало в око Миронові, був дивовижно чистий струмок, який дзюркотів попід дубовим корінням по білих крейдянистих камінцях і такому ж білому піску. То було хмільне враження чистоти — тієї чистоти, що відлунює дивним звучанням у людській душі. Тоді ще Мирон не знав, що це в ньому самому дзюркоче отой струмок — іще не вивітрилась таємнича сила, котра щойно зробила його несхибним знаряддям Добра — сила, яка прийшла невідомо звідки: а чи ззовні, від Сонця й зірок, чи зсередини, із людської підсвідомості, де приховані такі можливості, про які людина навіть не здогадується.

Хлопчисько оговтається й чкурне додому, в сусіднє село, а згодом звідти прийде його мати, вона принесе Мироновим батькам половину вівці, зі сльозами на очах дякуватиме їм, що виростили такого доброго, відважного синка. Виявляється, шестилітній пустун на Грузовій був не сам, а з товаришами — вони прибігли в село й зняли тривогу…