Розділ «У череві дракона Роман»

Шахтарі з обушками на плечах, з мідними дужками від бензинок на схудлих шиях вийшли з кліті й попрямували в душову. Всі пороздягалися й почали змивати з себе вугільний порох. Саме тоді Грицько з двома своїми дружками внесли на руках у душову Івана Кириловича й силкувалися його роздягнути. Дядько мовчки відбивався: одного головою в підборіддя вдарить, другого — коліном у живіт. Та, мабуть, його удари були надто делікатні, бо Грицько реготався, заохочуючи товаришів діяти рішучіше.

І тоді Іван Кирилович не витримав — писклявим голосом закричав:

— Гетьте! Чуєте? Гетьте, проклятущі душі…

Серед шахтарів був приїжджий, із полтавців, — кажуть, учителював на селі, доки ще було село, були учні. Не любив розповідати про лихо народне, та люди й так розуміли, що його привело на Донбас. Отож він, розштовхавши шибеників, визволив із їхніх недобрих рук Івана Кириловича.

— Ніби й дорослі, а розум дитячий, — картав він Грицькових дружків.

Шахтарі підтримали приїжджого, Грицько більше не пробував повторити своє насильство. А небавом про цей випадок забули — у кожного свої клопоти. До того ж Іван Кирилович виявився досвідченим шахтарем — видно, йому не вперше доводилося спускатися туди, де людська душа особливо гостро відчуває свою близькість із глибинним Духом Планети.

Тим часом зазеленіли пагорби, попід тинами з’явилася каральниця наша й свята рятівниця — молода кропива. Село гуртом засвоювало споконвічну грамоту: кропива, лобода, молодий подорожник, листя кульбаби — все це були їстівні трави, ми дружно їх вищипували попідтинню, вони не встигали й підростати. Підлітки потай пекли на вогні річкових жаб, дехто навіть вирушав у степ з відрами — носили з ярів воду, виливали ховрахів. Ідучи по селу, можна було раптом відчути носом із якоїсь хати такий смачний запах смаженини, що слина на язик наверталась. Відтак помічали: саме звідси найбільше здавали ховрашиних шкурок — в обмін на олівці й зшитки.

Так чи так, а голод відступив, першими пооживали ми, білоголові шибайголови, — відновилися наші походи в сарматські степи, де, вкриті тисячолітнім мохом, ніби зеленим волоссям, стерегли могили дивакуваті кам’яні баби, схожі на тих, які ми виліплювали з вогкого снігу. Давно минуле ледь чутно шкреблося до нашої свідомості, нашіптуючи, що ми не перші прийшли на цю землю, — жили люди до нас і житимуть після нас.

Старий Крикуненко вирішив оженити Грицька. Бо оті його недобрі вибрики змінювались похмурою байдужістю — парубок забував навіть попоїсти, ходив мовчазний, ніби невидющий. Василь Панасович здогадувався: кидає душу парубка, мов колесо на кам’янистій дорозі. Знав про Марійку, шанував Вишняків, та де ж їх тепер шукати? Це однаково що на тому світі: гукай — не догукаєшся.

На пишне весілля тепер ніхто не розраховував, а Грицькові заробітки дозволяли не скупитися. Та й від проданих волів дешиця лишилася. За нареченою далеко їхати не довелось — своя ж таки, з Великого Хутора. Дівка гарна з лиця й роботяща — Пріська Бершакова, Грицькова ровесниця.

Гриць не опирався, хоч і не виявляв захоплення. Мати стара, в хаті господиня потрібна. Весілля призначили на кінець серпня. І вже коли люди повсідалися за весільні столи та наповнили по чарці, під старою грушею з’явилося видиво: у білому платті, з чорною косою на грудях, вродливіша від усіх сільських красунь, стояла Марійка Вишнякова. Стояла так само скромно, як інші дівчата, — мовби всього лишень перебігла вулицю, щоб на Грицькове весілля поглянути.

Гості озирались одне на одного, спантеличено перешіптувались. Яскраві стрічки на головах дівчат, вишиті рукави на молодицях, плахти й корсетки — все раптом заворушилося й зарябіло у Грицькових очах, парубок зблід і відступив від нареченої. Наречена також закусила губку й поточилася до матері. Ніхто не знав, що належало діяти, бо оте видиво вразило своєю незбагненністю. Воно породило безліч запитань. А може, Марійка Вишнякова — тільки перша ластівка, що повернулася під рідну стріху? Може, й інші незабаром приїдуть? Є ж таки Бог на небесах — невже він не чує людських молитов? І тоді, може, плуги й коні повернуться до своїх господарів разом зі святою земелькою. О Боже праведний!..

Поява Марійки була схожа на падіння камінця, котрий викликає гірську лавину. Ніхто вже не цікавився ні весіллям, ні нареченою — всім хотілося знати, як ведеться оцим нещасним, кого власті виштовхали із села на муки смертні. Чарки стояли не випиті, страви парували не початі.

Старий Крикуненко, отямившись, почав припрошувати, щоб гості випили та закусили. Але, озирнувшись, помітив: жениха наче хвиля змила. Тим часом і наречена, ховаючи сльози, в супроводі матері заспішила з двору. Було ясно: весілля розпалося. Але поки що ніхто не знав: на добро чи на зло?..

Ми з Яковом, прокравшись поміж кущами порічки, залягли в садку й добре чули розмову поміж Грицьком та Марійкою.

— Навіщо ти Пріську покинув? То ж образа, та ще й яка.

— Звідки ти взялася?

— З неба впала.

— Не жартуй, Марійко. Не до жартів.

— Мені добрі люди написали, що ти женишся. Хіба ж я могла на твоє весілля не приїхати?..