Розділ «Книга життя і життя як книга»

Втрата посад збентежила його не дуже. Певною мірою це пішло письменнику навіть на користь. Він самотужки надолужував брак університетської освіти, тож багато працював над собою, читав спеціальну літературу, їздив по Україні, спостерігав, аналізував життя. Для цього потрібен був час. І тепер він його мав. Нагромаджений таким чином життєвий досвід він уже не міг повністю реалізувати в поезії, бо масштаби й проблеми, що перед ним відкрилися, поезією вже не охоплювались. Виник задум прозової книжки, а незабаром роман «Вітер в обличчя» зустрівся з читачем. Річ писалася тоді, коли в нашій літературі жорстко панував метод так званого «соціалістичного реалізму». Та письменнику це не заважало. Він вірив, що іншого методу просто не може бути, а тому керувався ним із чистою совістю. Якось, коли зайшла мова про цей роман, він сказав: «Ніколи не робив того, у що не вірив. Так і тоді. Я вірив, що така повинна бути література, що вимоги партії до неї справедливі, вірив, що так належить писати».

Якщо ж ми порівняємо з цим твором роман «Остання шабля», то помітимо, що недавно свято сповідуваний метод почав муляти його письменницьку совість, іноді він намагається навіть порушити його, скажімо, показуючи засилля партбюрократії, але робить це несміливо, оглядаючись, наголошуючи, що це не система, а окремі прояви. Але тріщина, яка б вона маленька не була, ніколи не зникає сама собою, з часом тільки розширюючись. Так сталося і в цьому випадку. Поштовхом до того, що вона переросла в прірву, яка назавжди відокремила Миколу Руденка від людиноненависницької політики партії, став XX з’їзд КПРС і розвінчання на ньому культу особи Сталіна.

Для Миколи Руденка, за його словами, це було «страшне потрясіння». «Я все життя вважав, — говорив він в одному з інтерв’ю, — що йду правильним шляхом, що все наше суспільство йде правильним шляхом. Я шанував Сталіна, вважав, що йду під його проводом, і подвиги ми звершуємо з його іменем, і дорога в нас ясна. А коли Хрущов показав, кого ми маємо в особі Сталіна, це для мене був страшний удар. Я сказав собі: тут щось неправильно, тут справа не в Сталіні. Як міг параноїк, садист опинитися на такій висоті, здобути таку владу і сформувати державу? На ці запитання у Хрущова відповіді я не знаходив. Для себе я на них відповів так: значить, вчення, яке лягло в основу цієї системи, хибне. Чим же воно хибне? І ось це питання повело мене через увесь „Капітал“ Маркса…» Так фактично почалася робота над романом «Формула Сонця». Сам Микола Данилович називав цей твір книгою життя. І це цілком справедливо. Адже відтоді, як привид комунізму почав блукати по Європі, а потім шляхом жахливого терору здобув собі плоть і кров на 1/6 частині земної кулі, ніхто, крім Руденка, не завдав марксизмові такого нищівного удару, науково довівши, що це вчення — дорога до земного пекла, бо воно порушує космічний закон розподілу енергії прогресу. А такого Творець не прощає. Сказано це було за тридцять років до падіння Радянського Союзу, а разом з ним і марксистської ідеології. Тому з цілковитою підставою «Формулу Сонця» можна назвати епохальним твором, книгою століття.

Цей твір не можна оцінити належним чином, не взявши до уваги, коли і в яких соціально-економічних умовах він був написаний. То був час, коли новий генсек Леонід Брежнєв та його сірий кардинал Суслов, поваливши Хрущова, повели жорстокий наступ на інтелігенцію, запроторюючи її туди, де й Макар телят не пас, ба навіть почали тихенько відбілювати Сталіна. В Україні на посаді першого секретаря ЦК КІІУ замість ще вчора «вірного ленінця» П. Шелеста, який в очах кремлівських партбонз раптом став ледь не буржуазним націоналістом, запанував ще вірніший ленінець В. Щербицький. Почалися масові арешти працівників культури й мистецтва, насильницька русифікація сягнула свого апогею. Ось у такій атмосфері 1971 року у видавництві «Радянський письменник», де я працював тоді старшим редактором відділу прози, і з’явився рукопис роману «Формула Сонця».

Роман мене приголомшив. У ньому писалося про речі, які здавалися на той час неймовірними: головний архітектор комунізму Карл Маркс помилився в обґрунтуванні своєї теорії абсолютної додаткової вартості, яка вважалася основоположним вченням марксизму-ленінізму і підвалиною побудови комунізму в СРСР. Додаткову вартість Маркс виводить як неоплачену частину праці робітників, що давало змогу капіталістам нарощувати своє багатство. Звідси випливало, що, знищивши капіталістів шляхом усесвітньої революції, робітничий клас, встановивши свою диктатуру, справедливо розподілятиме плату, тобто фактично знищить додаткову вартість. І настане земний рай — комунізм.

Автор заперечував таку ідилію, що народиться через жорстокість і насильство: робітник не здатний продукувати додаткову вартість, недаремно ж бо економіст-фізіократ ХVІІІ ст. Франсуа Кене називав робітників мануфактур безплідним класом. А один із героїв «Формули Сонця», вбачаючи докорінну різницю між працею ткача й хлібороба, говорив так: «Ткач, виготовивши певну кількість тканини, не збагатить біосферу (отже, й людство) новою біологічною енергією. Він лише витратить її певну кількість, котра була закладена у вовні (то ж бо продукт фотосинтезу!) та в їжі, яка надала йому сили для праці. Отже, промисловий робітник не створює додаткової біологічної енергії на планеті — навпаки, він лише її витрачає на власну працю і працю машин (вугілля, нафта), аби виробляти нову форму: із дерева виготовляти меблі, із металу — автомобілі тощо.

Тепер поглянемо на працю землероба: кинувши в землю одно зернятко кукурудзи, він отримує сотні нових зерен, яких раніше не було в природі. Так нагромаджується на земній кулі все нова й нова біологічна енергія, що забезпечує працю мільйонів людей… Такий шлях, на відміну від Марксового, робить земну цивілізацію безсмертною».

Отже, світло, яке з глибин Космосу щороку приходить на землю і, завдяки фотосинтезу, матеріалізовується в злаках, фруктах, овочах, іншій сільськогосподарській продукції, і є тією абсолютною додатковою вартістю, яку дає нам Сонце. Вона не залежить від волі ні буржуа, ні робітника. Це незнищенна енергія прогресу, завдяки якій, вкусивши тіла Божого, тобто хліба, робітник може працювати, воїн воювати, цар царювати, а Маркс продукувати свої хибні теорії. А здобути цю енергію для поступу може тільки селянин. Тільки він, хто від світання до смеркання розмовляє з полем, матеріалізовуючи сонячний дар у злаки, є першорушієм прогресу. Саме селянин, а не, як повчає Маркс, робітник.

Але спіймати за допомогою фотосинтезу в земне сильце космічний дарунок — це тільки, як то кажуть, півділа. Як розподілити спійману енергію у суспільстві так, щоб усі були задоволені? Он їх скільки заглядає селянину в руку — король зі своїми міністрами, військом, канцеляристами, поетами, співаками, іншою челяддю, що крутиться навколо двору, робітники мануфактур, та й самому селянинові потрібен хліб, а ще й худоба й земля, яка не повинна виснажуватись, інакше перестане родити. Франсуа Кене, з економічною таблицею якого добре знайомі герої роману, поділяв суспільство не за засобами виробництва, як Маркс, а за самим характером виробництва. Таких класів він налічував три: селянство — продуктивний клас; робітники з капіталістами — безплідний клас; клас нематеріального виробництва — король, його міністри, військо, люди творчих професій і т. ін. А суспільний продукт ділив на 5 одиниць і розподіляв його між класами так: селянам — три частини, робітникам і королю — по одній. Несправедливість? Ні, її немає. Адже селянин одну частину віддає землі, щоб вона не втрачала родючості, другу — худобі, і одна залишається йому, як і іншим суспільним класам. Тут, мабуть, доречно згадати, що сталося не з літературним, а справжнім перевідкривачем закону Кене, коли він почав міркувати над системою розподілу енергії прогресу. «І тут я подумав, — розповідав Микола Данилович, — що п’ять одиниць Кене — це ті ж п’ять хлібин Христових, якими він нагодував п’ять тисяч люду, ще й багато залишилось. Отже, це космічний закон, що його відкрив Кене і який нікому не можна порушувати! Інакше — катастрофа. І тільки-но я згадав про п’ять хлібин Христових, як на мою голову впав стовп вогню, скроні стисло, наче лещатами, а сам я ніби роздвоївся: сидів у своєму кабінеті і в той же час шестикрилим ангелом літав десь у небі. Мені було дозволено ставити будь-які запитання, і на всі я одержав відповіді». Тоді ж йому було дано й програму на подальше життя — пакет знань чи інформації, які потрібно було через письменницьке слово донести людям. Очевидно, ця програма значною мірою стосувалася «Формули Сонця» та «Сили Моносу» — наукового роману, який публікується в цій же книжці і про який ми поговоримо трохи згодом. Ця дивовижна подія, що сталася з письменником на його дачі у Кончі-Озерній, детально описана у «Метафізичній поемі», до якої й відсилаю всіх цікавих. Вона засвідчує, що за певних умов дехто може одержувати знання не тільки в університетах.

«Формула Сонця» — твір значною мірою автобіографічний. Цю формулу в романі виводить філософ-самоук, полковник у відставці Василь Микитович Горінь. Він, як і автор, спершу щиро вірив у те, що партія охоче підхопить відкриття і, переконавшись у його правильності, почне справжню перебудову суспільства. З цією метою він надсилав листи до партійних органів, але зустрів там ворожу мовчанку. На відміну від автора, Василь Микитович так і помер з вірою в партію, заповівши дружині передати його працю в Центральний Комітет. Був певен, що вони таки увірують у його відкриття і самі прийдуть за рукописом. І посланці прийшли, правда, не з ЦК партії, а з КДБ. Що ж до Миколи Даниловича, то він теж засипав листами високі партійні інстанції, він не хотів вірити, що його брати по партії не побажають побачити очевидне — якщо не відмовитись від Марксового вчення, на наше суспільство в близькому майбутньому чекає тільки хаос і крах. Але там, крім роздратування, пророчі слова письменника не викликали нічого. З білокам’яної партійні зверхники передали підручним з української колонії: «Пусть Руденко прекратит писать». Їхній панічний жах можна було зрозуміти: письменник копнув під саму підвалину комуністичного вчення, показав, що воно стоїть навіть не на піску, а висить на гнилому перевеслі облуди, і підтримує його тільки тотальний страх, який повсякчас і масово продукують для свого народу перестарілі кремлівські комвожді. Руденко не залишив жодного шансу для порятунку любої їхньому серцю системи. Він не боровся з окремими вадами її, пропонуючи їх усунути, надати «розвинутому соціалізму» людське обличчя, що вожді, може, ще й допустили б. Але ж ні! Він валив цілу будівлю як таку, що непридатна для життя людини. Адже в романі йшлося про те, що коли тоталітарна держава відбирає в селянина ще одну хлібину (а саме так було в СРСР), то в суспільстві припиняється вільний рух вартості, енергії прогресу, додаткова вартість перестає вироблятися. Таку державу попереду чекає не світле майбутнє, а тільки крах. Ось чим був страшний для Кремля Микола Руденко, ось чому його «Формула Сонця» ні за яку ціну не повинна була побачити світ.

Можна сказати, що вони домоглися свого: роман зустрічається з читачем більш як із тридцятирічним запізненням. Це трохи не той варіант, який був на моєму редакційному столі 1971 р. Деякі моменти суто економічного характеру, полеміки з Марксом з довгими цитатами і посиланням на джерела, що згодом були ґрунтовніше викладені в «Економічних монологах» і «Енергії прогресу», тут опущені. На якість художнього полотна це вплинуло позитивно. Твір став компактнішим і більш динамічним. Сюжет роману зовні ніби простий. На будівництві, де кранівником працює прийомний син Василя Микитовича і Софії Кирилівни, Сергій, трапилася аварія. Обірвалися стропи, і вантаж, це була цегла, забиває жінку, котра якраз і врятувала справжніх винуватців трагедії — виконроба та стропальника, відтрутивши їх із небезпечного місця. Сама ж вона відбігти не встигла. Вину за трагедію бере на себе Сергій, який знав, що то була його рідна мати Марина Кривошип, хоча насправді винен був не він. Винен був його сусіда і друг дитинства стропальник Яків, який вчасно не поміняв зношені стропи, і виконроб, який перед початком роботи не перевірив справність крана. Знаючи це, Сергій непомітно замінив надтріснуті стропи на нові. Його заарештовують. Але не витримав морального самокатування Яків і розповів слідчому, як було насправді. Сергій опиняється на свободі. Але ненадовго. Кадебісти, обманним шляхом заволодівши машинописним примірником «Формули Сонця», тепер зі шкури лізуть, щоб знайти решту. Вони приходять з обшуком на квартиру Софії Кирилівни. Сергій, знаючи, де захований рукопис і рятуючи від арешту матір, непомітно забирає його. При спробі переховати кадебісти ловлять його і вилучають рукопис. Отже, знову тюрма.

Завдяки непересічному таланту автора дія розвивається настільки стрімко, а повороти в долі героїв настільки несподівані, що читач з неослабною увагою дочитує твір до останньої крапки. Завдяки тому, що Миколі Даниловичу як художнику притаманна широка палітра зображувальних засобів, уміння популярно розтлумачувати складні явища, які відбуваються в природі й суспільстві (особливо це проявилося в «Силі Моносу»), читач непомітно для себе стає прихильним співучасником долі героїв, через яких автор висловлює своє світобачення, і разом з письменником сягає висот людського мислення.

У романі кадебістські нишпорки переслідують дружину й сина покійного творця «Формули Сонця», у реальному житті таке переслідування випало на долю самого автора. Насамперед рідні «дзержинці» подбали про те, щоби позбавити письменника засобів до існування. Його ніде не друкують, не пускають на зустрічі з читачами. А потім виключають із партії та Спілки письменників. З бібліотек вилучаються і нищаться книжки Миколи Руденка. Йому доводиться продати машину, потім дачу, і врешті-решт, щоб мати хоч якийсь шматок хліба, письменник влаштовується нічним сторожем на звалище ядерних відходів.

Та, попри все, роки жорстокого переслідування виявилися для письменника надзвичайно плідними. За цей час, окрім «Формули Сонця» та численних віршів, він написав роман «Орлова Балка», поему «Хрест», «Економічні монологи» — цей своєрідний судовий вирок Марксовому вченню про додаткову вартість, який навряд чи хто візьметься оскаржувати. Окремою книжкою «Економічні монологи» з підзаголовком «Нариси катастрофічної помилки» вийшли 1978 р. в США з передмовою відомого дисидента генерала Петра Григоренка. З гнітом комуністичного режиму Микола Руденко боровся не тільки письменницьким словом. 1976 року він разом із Олесем Бердником та Оксаною Мешко організували Українську групу сприяння виконанню гельсинкських угод. Незабаром до них приєдналися Левко Лук’яненко, Михайло Горинь, Олекса Тихий та інші сміливці. Як згадує нинішній керівник Московської Гельсинкської групи Людмила Алексєєва, таких людей на теренах Радянського Союзу найжорстокіше карали саме в Україні, і перші арешти відбулися саме в Українській Гельсинкській групі. Терміни українцям давали найбільші. І найбільше загиблих у радянських концтаборах було саме серед членів Української Гельсинкської групи. Та Микола Данилович знав, на що йшов, знав, що швидше рано, ніж пізно, опиниться за колючим дротом: він часто передбачав свою долю.

Завдяки діяльності групи, за кордоном почали з’являтися матеріали про політичні репресії, що відбувалися в Україні, про закриті судилища над патріотами, які не мають нічого спільного з судами. Терпіння кремлівських «світлочолих демократів» лопнуло. 27 січня 1977 року скликається засідання секретаріату ЦК КПРС, в якому беруть участь: Кириленко, Андропов, Пономарьов, Соломенцев, Катушев, Долгих, Земянін, Рябов. На ньому розглядається записка голови КДБ СРСР Ю. Андропова та Генерального прокурора СРСР Романа Руденка «Про заходи щодо припинення злочинної діяльності Орлова, Гінзбурга, Руденка й Венцлова». Зокрема, стосовно Руденка було прийнято рішення:

«Руденка М. Д., який проживає в Києві, арештувати і притягнути до карної відповідальності за статтею 62 Кримінального кодексу УРСР, але слідство провести не в Києві, а в Донецьку, для чого є процесуальні підстави». Сказано — зроблено. У сестри Миколи Даниловича, Таїсії, та Олекси Тихого, що проживав у м. Дружківці Донецької області, проведено обшук. Ходили чутки, що, крім писаної «зоологічної антирадянщини», у стрісі старої хати Олекси Тихого знайдено гвинтівку. З нею «вороги народу» буцімто збиралися чи то захопити будівлю ЦК на вул. Орджонікідзе (нині Банкова) в Києві, чи то штурмувати Кремль.

Судилище в Дружківці, звичайно ж, величалося справедливим і гуманним судом. Так уже велося в ті часи. Миколі Руденку «вділили» сім років таборів суворого режиму і п’ять років заслання. До речі, судив його обласний суд, головою якого був товариш Бойко, той самий, що в незалежній Україні в іпостасі пана Бойка стане Головою Верховного Суду України. Слідом за ним за «колючкою» опиняються Олесь Бердник, Левко Лук’яненко, Мирослав Маринович та інші члени Української Гельсинкської групи.

На останній сторінці роману «У череві дракона» означено час і місце його написання: «1987. Майма, Сибір». Саме там після судової комедії в Дружківці та сімох років концтаборів опинився в засланні автор «Формули Сонця», бо тут було одне з місць, де дракон, голова якого комфортно розташувалася в червонозоряному Кремлі, а черево розляглося на шостій частині землі, повільно, але ґрунтовно й нещадно перетравлював усе і вся, що могло хоч якоюсь мірою загрожувати його царюванню. Ось як описує Микола Руденко мордовське рукотворне пекло: «Печальне видовище відкривалося моїм очам: те, що природа виплекала в своїй любові до краси, було спотворене брутальним втручанням людини. Все тут свідчило про насилля й неволю. Відтятий від вільного лісу концтабірний прямокутник, периметр якого становив близько двох кілометрів, був поділений на робочу і житлову зони. Вервечки людей у чорних ватянках іще до сходу сонця під командою наглядачів тяжко долали замети, насипані нічною хуртовиною. Навіть здалеку видно, що ці люди ледь-ледь переступають — здебільшого це похилі діди, яких держава відірвала від онуків чи навіть правнуків».

У пеклі як у пеклі. Різний тут був люд: карні злочинці (привілейована каста, їм дозволялося бити й забивати на смерть «ворогів народу». За кожного вбитого «герою» наполовину зменшували тюремний термін), колишні німецькі поліцаї та їхні моральні антиподи — бандерівці, «лісові брати» з Прибалтики, в’язні сумління, серед яких і оповідач Андрій Карпович, у якому легко пізнається Микола Руденко. Інвалід війни з тяжким пораненням хребта, він мусив щодня по дощаному настилу, що вів на шлакову гору, вивозити з кочегарки тачки смердючого жару, натомість у кочегарку завезти двадцять тачок вугілля, попередньо нарубавши його із замерлої купи відбійним молотком. Бачачи як важко дається інвалідові ця робота, йому допомагав кочегар Михайло, здоровань, у кожному русі й слові якого відчувається сила і впевненість у правоті справи, за яку вони потрапили в «черево». Михайло добуває свій останній, двадцять восьмий, рік. Мав відсидіти двадцять п’ять, але за втечу йому доточили ще три.

Автор недаремно звів у одній кочегарці колишнього комісара й бандерівця. Адже це були недавні вороги, один палкий прибічник, а другий — ворог режиму, який обох запхав до «черева». Тут вони нарешті зрозуміли, що є дітьми однієї матері — України.