Розділ «Андрій Кокотюха Пророчиця»

— Валяй, — погодився Воля.

Потім поліз у кишеню, витягнув широке шкіряне портмоне, звідти, з відділення для візитівок, — білий прямокутник, чистий з обох боків. Таких у нього з десяток, встиг зафіксувати Сергій. Повернувши портмоне назад, вийняв із внутрішньої кишені ручку — не кулькову, чорнильну, відзначив Горілий, коли співрозмовник скрутив чорний ковпачок, щоб написати на прямокутнику номер телефону.

— Що б не надумав, начальнику — дзвони, — прямокутник підсунувся до Сергія. — Хоч «так», хоч «ні», мені треба знати, я ж якісь розрахунки роблю… А тепер, — тон Волі зовсім не помінявся, лишень обличчя ледь-ледь напружилося, — я пішов, а ти стій спокійно, не обертайся.

— Чого… — Горілий усупереч попередженню спробував сіпнутися, та жорсткий Волин голос зупинив його:

— Стій, кажу. По твою душу он ідуть, не інакше.

— Хто?

— А я знаю? Сам з’ясовуй.

Вольдемар відійшов від столика-стійки так само швидко, як нещодавно підійшов до Горілого.

Сергій не витримав — розвернувся всім корпусом.

Гадав побачити там сержантів, уже відчував, як не стримається — принизливо гукне Волю на допомогу.

Ні, не сержанти.

Прямо на нього впевнено і безпомильно крокували двоє молодих людей без верхнього одягу, в самих піджаках, один — у джинсах, другий — у темних штанах. Під піджаками — в одного джемпер, у другого, який носив джинси, сорочка з краваткою. — «З машини вийшли», — вирішив Горілий.

З-за викоту піджака «джемпера» зміївся дротик. Закінчувався він навушником, втопленим у лівому вусі.

Сергій розвернувся назад. Волі вже не було.

— Пане Горілий? — почулося зовсім поруч.

Його вивели на привокзальний майдан. Взагалі-то Сергій ішов сам, під руки чи за карк ніхто не тримав, проте присутність за спиною двох неговірких конвоїрів збоку нагадувала Горілому конвоювання затриманого чи — чого б і ні? — супровід дуже важливої персони. Серед припаркованих тут автівок вирізнявся джип, і сумнівів не було — на «пана Горілого» чекали саме в цій машині.

Трошки випередивши «конвойованого», «джемпер» прочинив перед ним задні дверцята. Не до кінця розуміючи, у що вписується тепер, Сергій підійшов, обережно зазирнув у цей бункер на колесах. У салоні відразу ж засвітилося світло.

— Заходьте, сідайте, — почулося запрошення.

Поправивши на плечі шлейку наплічника, Горілий заліз усередину, опинившись навпроти невисокого чоловіка приблизно одного віку зі щойно баченим Вольдемаром, тільки вдягненого не так демонстративно: скромний, як на того, кого возять у джипі по Конотопу, плетений светр, вельветові штани і розстебнутий довгий плащ. До того ж Воля навіть при вокзальному освітленні та в такий пізній час блищав поголеним підборіддям, тоді як новий знайомий Горілого не голився, здається, стільки ж, скільки й він сам. Або щонайменше відучора.

— Моє прізвище Нікітин, — назвався чоловік, простягнувши Сергієві долоню, котра при потискуванні виявилася міцною, стиснула правицю Горілого, наче кистьовий еспандер, сильно й коротко, потім відпустила. — Коньяк, віскі?