Розділ «Андрій Кокотюха Пророчиця»

— Помер мужчина. Він мусив померти.

— Чому це відразу — мусив?

— Бо він був тут. І я побачила над ним тінь смерті.

— Про кого ми зраз говоримо?

— Мене не цікавлять паспортні дані тих, хто приходить сюди.

— Чотири дні тому. Пригадали?

— До мене приходять по десятку людей щодня. Чотири дні тому, — Олеся на мить замовкла. — П’ятеро жінок… Мужчина один. Легше згадати — звали Коля… Микола…

— Прізвище?

— Не знаю. Микола. Все.

— Чого хотів?

— Не знаю. Сказав — тоскно на душі. Я сказала — смерть недалеко. Він не повірив, посміявся навіть, пішов. Значить, помер-таки? Чуючи про смерть, не можна сміятися, вона від цього швидше рухається. Смерть не любить сміху.

— Олесю, тепер ми перейшли нарешті до конкретної розмови. Ви за візит, чи як це там у вас називається, гроші берете?

— З вас не візьму нічого.

— Чому?

— Бо ви прийшли не через своє. Але своє дістанете.

— Досить уже загадок! — тепер і в Шполи почав уриватися терпець. — Чому люди йдуть до вас?

— Хочуть знати майбутнє. Якщо чорну смугу змінить біла, я кажу, коли це буде і за яких обставин, аби людина не проґавила свого птаха удачі. Люди неуважні до себе…

— Про це потім поговоримо, — Шпола вже, як хорт, занюхав слід. — Микола Коваленко, так вашого відвідувача звали. Він подзвонив і прийшов, так?

— Так.

— Ви приймали його в такій самій обстановці?