Розділ «Андрій Кокотюха Пророчиця»

— Думав.

Відповідь здалася Андрієві непевною.

— І надумав? — поцікавився він, аби хоч щось запитати. — Ти заходь, заходь, чого маячиш…

— Надумав. Лідки зараз треба. Жіночої допомоги.

Ідея, яку озвучував Горілий, спала йому на думку якусь хвилину тому, коли він заходив у під'їзд, хоча дорогою від удови Коваленко так і не вирішив остаточно, що робитиме далі. Тепер, коли його раптом осяяло, Сергій вирішив не зупиняти цей вдалий вечір на досягнутому.

— Ти можеш нормально говорити? Чи ти десь по дорозі ще знайшов і додав, аби думалося краще?

— Шполо, я тверезів і, здається, протверезів. Тому кажу тобі, як людина, здатна мислити тверезо: без Лідки твоєї зараз нічого в нас із тобою не вийде. Або сусідку гукай, куму, будь-яку жінку, кому довіряти можеш.

Нарешті Андрій розгледів — друг і справді вже не був не те що п’яним — навіть підпилим. І миттю згадав: давно не бачив Горілого, відвик від його манери плести свідому дурню, перш ніж сказати щось дійсно важливе у справі. А в тому, що весь цей час Горілий не просто нипав світом, а займався справою, і справа ця — напророчене вбивство підприємця Коваленка, сумнівів у Андрія вже не було жодних.

— Кажи, — мовив коротко, даючи зрозуміти — про все здогадався, тільки далі не второпає, що саме мусить відбутися.

— Не в коридорі ж, — Сергій скинув брудні черевики, проте лишився в куртці, пройшов на кухню, сів і вклав у кілька речень все, що він уже встиг зробити, і який результат вдалося отримати.

А потім іще кількома реченнями виклав власний план дій, до якого на цьому етапі підключалися сам Андрій і, що дуже важливо, його дружина Ліда.

— Так, значить, — промовив Шпола, поки не зовсім склавши в голові несподівану інформацію, і головне — ще не добравши, з якого боку до неї підступитися.

Горілий розумів його стан. Реалізація, в принципі, не була аж такою проблематичною. Начальству, тому ж Зарудному, сказав опер Шпола, цілком вистачало, що відомості про таку собі Олесю, котра займається чимось на зразок пророцтв, він отримав оперативним шляхом.

Розсекретити стукача жодному оперативнику не можна звеліти навіть офіційним наказом, якщо, звісно, такий ідіотичний наказ хтось колись напише.

Вже скоро як три десятки років з уст в уста передавалася легенда про начальника Сумської обласної міліції, призначеного на цю посаду після звільнення з відповідальної партійної посади на початку 1970-х років. Лишається таємницею, ким був цей чолов’яга до того, як його «кинули» на міліцію, і ким став потому, як за півроку після цього справді незрозумілого призначення його з таких самих незбагненних причин прибрали, «кинувши» на якусь іншу, не менш відповідальну ділянку роботи. Не зберігся і виданий ним унікальний історичний документ, якого, здається, нема навіть в архівах, але час від часу знаходяться менти, котрі начебто бачили наказ видавати стукачам посвідчення стукача. Насправді документ, котрий повинні були, за мудрим задумом нового керівника, вручати «барабанам», так буквально не називався. Але пояснювалася потреба в ньому ось як. Виявляється, оперативний склад карного розшуку дістає з каси певні суми грошей нібито на оперативні витрати. Насамперед — оплату цінних відомостей, що отримуються від добровільних позаштатних співробітників. Проте цих людей — стукачів — міліцейське керівництво в очі не бачило. А сам факт існування таких людей підтверджувався лише папірцем-розпискою, котра, за великим рахунком, є «фільчиною грамотою», може бути написана ким завгодно. Отже, є підозра, що так званих інформаторів не існує в природі. Гроші ж на їхню оплату використовуються оперативним складом для власних потреб. Звітність та облік у справі витрачання цих — не слід забувати! — державних коштів ведеться незадовільно. І коли вже такі витрати передбачені, то пропонується видавати кожному стукачеві спеціальний документ, із серійним номером, печаткою та вклеєною фотографією. З часом так буде простіше перевіряти, чи існує в природі ця людина, вимагати від інформатора звіт, і якщо його відомості не приносять користі, позбавляти винагороди. Коротше кажучи, новий міліцейський начальник пропонував стукачам приходити двічі на місяць у касу по аванс і зарплату, як це роблять усі радянські службовці. Та головне: інформація, не підтверджена письмово, з зазначенням номера посвідчення, не мала права бути реалізована.

Звісно, в міліції той легендарний чоловік довго не затримався не через своє новаторство. Та й ініціатива ця, як виявилося, не могла знайти підтримки, поки не прогулялася по інстанціях. Тоді, в тій країні, такі пропозиції хоч і розглядалися в Києві, але приймалися або не приймалися в Москві. Просто так, без бюрократичної підтримки, на рівні «Я наказав — ти виконуй!» у Радянському Союзі ці всі речі не проходили. Ось чому історія лишилася анекдотом — і ось чому пригадалася Сергієві Горілому саме зараз.

Припустімо, Зарудний не почне допитуватися, де саме і як Шпола накопав контакт пророчиці Олесі. Але, як і куди не пішла б далі ця справа, жінка, котру вже встигли охрестити «конотопською відьмою», — дуже важливий свідок. Значить, між нею і потерпілою проведуть очну ставку. Рано чи пізно — швидше рано, ніж пізно — або Зарудний, або ще хтось утаємничений обов’язково поцікавиться джерелом інформації. Ось тут сто відсотків спливе постать колишнього працівника карного розшуку Горілого, який не просто вишкрябав із вдови відомості, які вона чомусь приховувала від офіційних органів слідства, а й, очевидячки, діяв незаконними методами.

Яке там: будь-які дії та методи громадянина Горілого є незаконними. Адже він, учорашній в’язень, засуджений за корупційні дії та зловживання службовим становищем, з будь-яким міліцейським розслідуванням не може мати нічого спільного. Якщо, звісно, він не проходить по справі як фігурант.

Хто дозволив Горілому? Капітан міліції Андрій Шпола.

Ось над чим зараз міркував сищик. З ситуації, що склалася, виходів, як водиться, вимальовувалося два. Перший — реалізовувати інформацію офіційним шляхом, тим самим наражаючи на неприємності як себе, так і Горілого. Другий — прийняти Сергієву пропозицію, ризикнути, порушуючи службову субординацію до кінця, в чому вбачався серйозний мінус другого варіанту. Зате його врівноважував суттєвий плюс: вони йтимуть по гарячих слідах…