Розділ «Частина друга: Sechtsundfierzig Tagen unter die Sonne»

У сієсту я нікуди не пішла. По-Перше, це було надто ризиковано. Татусь завдав мені справжнього прочухана, пристрасті й без того розпалилися будь здоров, а тут міг статися вибух, який давно назрів. По-друге, поки це створіння перебувало в обіймах мого всеїдного хижака, я взагалі не мала бажання вживати будь-яких заходів, щоб протиснутися ближче до його вдоволеного тіла.

Провела заповітні дві години, сидячи в кімнаті, як і було наказано татусем. І, зауважте, провела їх дуже якісно, шляхом безсловесного наслання пояснюючи татусеві, що так і не заснув, наскільки неправильно він вчинив. Кожні 15 хвилин я виконувала такі маніпуляції:

1. Наливання шипучого лимонаду в особливо хрусткий пластиковий стаканчик (незмінне падіння пляшки з виливанням холодної рідини просто на татусеву постіль).

2. Ляскання скрипливими дверцятами нашого допотопного холодильника ЗИЛ. Ляскати потрібно було голосно, так, щоб усередині там щось обов’язково падало — і дверцята відкривалися знову, щоб зайвий раз погриміти емальованими судочками й пошурхотіти кульочками.

3. Впускання чого-небудь на купу целофанових кульків просто біля ліжка й потім тривалого порпання в них, буцімто намагаючись це дістати.

4. Клацання кнопками плеєра.

5. (Хоч я тут і ні до чого) нестерпний гавкіт німецької вівчарки (чи сенбернара) просто під вікном.

6. Перегляд касет на фанерній кришці телевізора. Касети падають на підлогу, просто на порожні пляшки з-під хересу й мадери. Пляшки теж падають, вдаряючись одна об одну, й потім довго котяться по дерев’яних мостинах.

7. Бурчання на дивані й діловитий шурхіт газетою «Південний Крим». Зрештою, падає стаканчик із ручками та олівцями, і я довго шукаю їх, вдаряючись усіма частинами свого незграбного тіла об татусеве ліжко.

Ну, а потім я знову починаю наливати лимонад.

Мої зусилля увінчалися грандіозним успіхом. Результат перевершив усі очікування — скандал, що мав місце за чверть до третьої, був галасливим та істеричним. Татусь, серед іншого, заявив, що більше я в цій кімнаті сидіти не буду і всю сієсту проводитиму за межами квартири. Я дуже довго благала його винести інший присуд, адже надворі спекотно й нудно, адже надворі немає столу, за яким я б могла писати свої шедеври, і взагалі — може, мені схочеться поспати! Але батько був непохитний і вхід у кімнату з першої до третьої мені було категорично заборонено.

Потім ми пішли на пляж і простирчали весь час у резервації.

Альхен вочевидь страждав пляжним енурезом і бігав щогодини у вбиральню, яку гарно було видно з наших лежаків. Він із легким розчаруванням дивився на моє простягнуте тільце й щоразу сподівався побачити його в солодкій самоті, але все було марно. Татусь помітив його двічі й навіть погуляти в «Марат» мене не пустили.

Суботній вечір виявився, до того ж, іще й присвяченим лазні. Оскільки гарячої води в нас не було, митися доводилось у мерзенному зеленому тазику, черпаючи окріп із бідона з кип’ятильником (в tag eins я його не вимкнула з мережі й дивом залишилася жива). Загалом, читач повинен зрозуміти, що це було не миття, а катування. І на додачу я час від часу вдавалася до жалюгідних спроб зробити собі людську ванну і в результаті виливала майже всі 15 літрів, нагрітих за цілий день, а коли приходила черга Цехоцьких — починався невеликий скандальчик.

Лазнею виявилася доволі квола з вигляду будівля, оточена кількома молодими кипарисами, мотузками з білизною, кривими фісташками та синім морем, що ясніло крізь поплутане гілля. Це була заборонена територія військової частини, що розмістилася між нашим будинком і санаторієм «Перлина». Татусь із перекинутим через плече білим рушником супроводив мене, як мовчазний конвоїр, тримаючись на болісній відстані одного кроку.

Мені було відведено рівно 10 хвилин, щоб постояти під теплим душем, зачесатися й швиденько вийти, бо митися сьогодні мав увесь маяк.

…Гарячі струмені обпікали спину й плечі. Густа пара рвалася до сірої мокрої стелі, й там десь кволо мріла жовта лампочка без абажура. Годинник, якого я за цей тиждень ще жодного разу не скидала, показував, що маю ще 5 хвилин. Іржава труба вібрувала, вихлюпуючи воду, а на підлозі був мерзенний гумовий килимок і потрісканий кахель коричневого кольору.

У передбаннику було дзеркало — велике, вмуроване в стіну. І переді мною стояла гола Адора. Ми з цікавістю й замилуванням дивилися одна на одну. Любов до себе саме в ці хвилини досягла апогею. Я жаліла себе. О, це було божевілля… І зворушення. Я жаліла це веснянкувате личко, ці мокрі щоки й карі мигдалевидні очі, довге, потемніле від води волосся, що прилипло кучерями до засмаглих пліч. Я жаліла себе й говорила це задзеркальній Адорі, а вона відповідала мені те саме, і ми плакали одна з одною, раз у раз ліктем витираючи запітніле вікно між нашими світами. І почуття глибокого жалю вразило нас обох, тому що обійняти й відчути все тепло й трепет, і слизьку лихоманку, і пал нашого подиху ми не могли.

— Ти мій тип, — сказала мені Адора, — і я б хотіла поцілувати тебе за це. Я ревную тебе до всього світу, бо всі можуть робити з тобою, що хочуть, усі, крім мене. Це несправедливо.

Дзеркало виявилося не тільки бридким, але й гірким, тому від поцілунків довелося відмовитись. Ми стояли, оголені, les deux petites nymphees, притискаючись долонями одна до одної, та з болісною ніжністю дивлячись самим собі у вічі.