Розділ «Частина перша Adoreau»

Покваплюся повідомити вам, що першого січня цього року я задумала бажання (торішнім було здійснене «Ну, що ж, побачити тебе, Сашенько») — «Зустріти чистого й непорочного агнця, своє щире й цнотливе кохання». Отож, за годину по останньому ударі дзиґарів, який сповіщав про настання Нового Року, я це зробила. Не буду звертатися до деталей, але хлопці на небесах вочевидь перестаралися й підібрали мені для втілення мрії дещо точнісінько відповідне наївно задуманому 60 хвилин тому образові.

Ми пішли з батьками в гості, й там наші очі зустрілися.

Це було таке не зовсім відкрите, не зовсім зрозуміле, в тупості своїй доволі безлике біляве створіння 15 літ. Сама лишень цнота в нерухомому, порожньому сірому погляді. Ми чудово розуміли одне одного — щозими я впадала в стан, суміжний із коматозним, — щось на кшталт свідомого летаргічного сну. Я, істота південна, з гарячого піску й теплих хвиль, втрачала свою справжню подобу, й крім суцільного зліпка пасивності й умиротворення, в мені нічого не лишалося.

Я була як полярний сновида — загорнута в мільйон шуб і светрів, байдужа до всього, заклопотана очікуванням літа. Ми зустрічалися приблизно місць, нічим, крім холоду й ранніх сутінок, мені це не запам'яталося. А потім, у класично темному й моторошно холодному парадному відбувся мій перший у житті Поцілунок. З потрісканими на морозі губами, сором’язливий, незграбний, і такий само безнадійний, як зима, як місто, як не здійснене моє пробудження серед заметів. Я виявилася зразковою, кострубатою, блідою — такою самісінькою, як десятки тисяч школярок у всому світі, коли в свої без 5 місяців 14 виявила, що «типу закохана». Яке там adoreau! Я закохалася правильно, виявляючи в своїх почуттях дивну подібність до того, що описується в «молодіжних» журналах. І що найбільше дивувало — то це повна байдужість до Імраї, жах і вкрай неприємні відчуття від підіймання завіси над минулим (я повірила в його Неіснування, як вірила в море за вікном сумовитими дачкіськими вечорами). Я жила в ці місяці, як найнормальніший, життєрадісний, анітрохи не мрійливий підліток, якого регулярно проводять додому (той самий наївний отрок у прищуватій шкірі котрого одинадцятилітня жінка вже й не сподівалася побувати). Я нарешті жила реальністю, не силкуючись нічого змінити. Ми ходили, тримаючись за руки. Я відчувала приємну рівність, і ми, двійко незайманих і кришталево чистих у своєму сьогоденні істот, зустрічалися короткими й холодними днями тієї зими, що якось незвичайно швидко пролетіла. І ми начебто любили одне одного — і в цей мертвий час… І моя мертва душа…

Отож, у зародковій, але вже сльозаво незмінній стадії нашого зимового роману я поїхала з батьком, який одужав, до затопленої моїми слізьми Ебри, у вищезгаданий «Дніпро». І мене мов ударили листом бляхи по голові — відразу все пригадалося. Воно було виразне й прозоре, як це морозяне приморське повітря. Як я вже казала, поїздка мені не сподобалася. Раз уже щаслива рука татусевих принципів пропонувала мені цю безальхенську тугу замість літа, я хотіла швидше повернутися додому. Я не могла бачити цього зимового перетворення. І не бачила. Й повернулася, кинулась у скромні обійми мого сяючою своєю дитячою безневинністю агнця.

Так, якщо подлушпатися в почуттях, то взимку мені було добре з ним, кажу це зі всією щирістю, на яку здатна моя пошарпана маленька душа. Хоча сексом ми не займалися. У моєї любові була одна невеличка проблемка, яка в силу мого сліпого обожнювання була відсунута на другий план.

Із настанням перших сонячних днів я почала відчувати, як грубезна крижана шкоринка, що сковувала мене, починає повільно танути. І я помітила…

…Почала відкривати в собі зачаття мазохістської та лесбійської натур. Перша виявила себе відразу й негайно, за доказ чого слугує моя палка любов до худющого отрока й нітрохи не вигадані страждання, що разом ринули на мене через це. Друге кипіло й вирувало десь на діафрагмальному рівні мого тіла, що розморожувалося разом із природою.

Навесні я жила за сценарієм — пристрасті набували трішки комічного відтінку, все це мені неабияк набридло. Серйозність (а я людина рідкісно несерйозна) завдовжки аж п'ять місяців була межею всього для мене можливого. По тому… Я стала менш серйозною. Як у своїх думках, так і в рішучості дій стосовно відмороженого, як і досі, агнця. Сценарій наших побачень був простий — тоді-то ми під Джима Моррісона будемо цілуватися, тоді-то хапатимемо одне одного за різні місця, ну, а отоді (все тут залежить лише від нього) ми підемо в квартиру, яку рівно на три місяці обіцяє звільнити на час свого від'їзду якийсь далекий родич, і там усе трапиться. Але мій обранець ось уже котрий тиждень у найкритичнішну хвилину постійно знаходив який-небудь поважний і до болю прозорий привід, щоб туди не ходити, а сидіти з кислими пиками вдома й дивитися телевізор. Наймерзеннішим було те, що в квартирі, крім нас, невідступно були присутні його добропорядна мама, дідусь-пенсіонер і молодший братик, істота рухлива й капосна. Ось і вся романтика теплого весняного вечора. Ось і все наше кохання. Ось і вся я, що віддалася йому цілком. Заради чого?

Отут якраз і починалися наші перші, фатальні для рахітичної Адориної любові розбіжності. Він панічно боявся сексу. Втім, те, що мусило стати розбіжністю номер один — його небажання пестити мене так довго, як я хочу, стало чомусь його головним козирем. Ні, чомусь — це надто невиразно сказано. Не смій заплющувати очі на своє вагоме минуле! Я відразу ж із завмиранням самоотруєного серця вирішила — виходить, дражнить, виходить, завдає мені болю не в силу свого безпросвітного кретинізму, а навмисно припиняє будь-які спроби принести мені бодай мінімальну насолоду саме тої миті, коли мої думки починають трішки плавитися… І цей садизм мені начебто знайомий, так би, напевне, робив… А ось тут я спотикалася, напорювалась на щось у глухій темряві забутого минулого, злякано кидалася назад.

У день від’їзду агнець з’явився на півтори години раніше, ніж я його просила, — «заскочити на 5 хвилин, попрощатися». Ображений почасти на життя, почасти на те, що на нього ніхто не звертає уваги, він сидів у моїй кімнаті. Він волав до мого сумління, зацькованим поглядом намагаючись затягти мене в убоге поле свого чорно-білого зору, поки я ганяла в передсвятковій колотнечі, збираючи по кутках розгромленої квартири всі ті необхідні дрібниці, без яких поєднання «гепард-левеня» було б неповноцінним. І ось усі ці шкарпетки, труси й купальники спливали на поверхню квартирного хаосу, витягнуті моїм широчезним неводом, який я, не жаліючи ні сили, ні агнця, закидала щоразу з якоюсь особливою драматичністю, з тим самим відчуттям яскравої необхідності на 12 днів упасти в темні, мов ніч, обійми Чорного Мага Альфона.

Кожен мій рух супроводився пильним недоброзичливим поглядом. Баранчик начебто відчував наближення зради. Він сидів з широко розставленими довгими й худими ногами, цими павучими хідлями, складеними вчетверо, але попри те здатними щомиті перепинити мені шлях. Він акробатично тримав укупі носки своїх вічних черевиків 44-го розміру, довгим своїм торсом розміщений паралельно підлозі, схожий на гуску, яка шипить із витягнутою шиєю, що підтримує м’ячик-голову, мов у пацієнта психлікарні максимально задерту, так, щоб сірі, неспокійні очі дивилися просто на мене.

Коли я вибігла на кухню, батько хваткою строгого та-ту-ся схопив мене за передпліччя (замість вуха), вчавив у стіну і вкрай неприємним голосом прошипів: «Якого чорта ти його зараз привела? Кому було сказано з’явитися за 5 хвилин перед виходом?! Він поламав усі мої плани! Ти ніколи не навчишся зважати на чужу думку!». Я налила в пару своїх очей усе, що можна було вичавити з моєї душеньки стосовно агнця на дану секунду: «І did not ask him to come, papah, and he is bothering me as much, as he bothers you, so just leave him alone!».

Я виринула з-під його волосатої руки, бурмочучи щось здатне, можливо, догодити обуреному батькові, та заляскала дверцятами буфета, шукаючи свою заповітну пляшечку для особистого питва в поїзді.

Пропав Рожевий Сарафан. Тепер це вбрання казкової фейки не буде блищати на кримському узбережжі, світитися разом зі мною, породжуючи спогади, солодкі до божевілля, й ці відчуття обопільної доступності в наших спогадах. Не буде невидимого пікантного зв’язку між минулим і сьогоденням… Але ж цього літа він напевно був би на мене такий замалий, що обіцяв би чимало!

Найкращі поїзди — це ті, що вирушають уранці й привозять тебе також уранці. А межа моєї ворожості — це вечірні мучителі, які змушують бідолашну Адору нудитися й страждати, рахуючи полустанки, аж до самої пообідньої пори.

Наш вирушав за десять по четвертій, і турботливий papah увіпхнув у мене без однієї ложки весь особливо тяжкий обід — 17 годин у дорозі, дитина повинна попоїсти.

«Ах, та облиште ви мене! Передчуваю, що мій Гепард не годуватиме силоміць дитини, яка живиться безсоромними фантазіями в гуркітливому вагоні. Не треба мені їжі! Заберіть ваш салат!» — салату не забрали, і я проковтнула його, однак приправила кисло-солодким соусом «Альхен» із кедровим запахом і холодним світінням Селени та тихим плюскотінням моря, яке відштормило й скінчило.

Купу лахміття нарешті було спресовано в строкаті шари, утрамбовано (ах, моє протягливе серденько!), й рюкзак роздувся чорно-синім міхуром з випнутою передньою стінкою — до кишеньки потрапили всі мої потаємні записочки, гадючки-папірчики, трилер «Adoreau». Смакувати радощі духовні (не те, що Сашко полюбляє), писати своє творіння, з ностальгічною посмішкою літньої романістки дивитися на море — та так можна прожити дуже навіть і непогано навіть без усіх тих гранд-шоу наших із татусем сварок. Але темна тінь у кривавому плащі вогненної пристрасті попри те незмінно стояла на зоряному обрії всіх моїх думок, загадково посміхаючись крізь мерехтіння приморських зірок. «Хто міг утримати?» — як правильно ти це сказав, Альхене!

Всупереч усьому я доможуся свого. І ніхто цього разу не стане на моєму темному шляху так, щоб я не змогла перехитрувати чи обминути.