Розділ «Частина перша Adoreau»

Потім мене перемістили назад на ліжко.

— Зараз я зроблю тобі невеличкий масаж.

Я лягла на живіт і вдала, що не чую прохання перевернутися на спину. Упевненим рухом він задер мені майку, і його руки зграйкою маленьких тепленьких павучків забігали по моїй спині.

А потім він начебто набрався хоробрості й трішки заповз рукою під лосини, рвучким рухом стяг їх разом із трусами (а вони були, зауважте, зовсім кошмарні, дивовижно дитячі, причому, хлопчачі, на них линяло все, що тільки могло: недбальство в питанні білизни теж відіграло свою фатальну роль у плані захисту моєї цноти). Я видала якийсь невдоволений звук і так само спритно та впевнено повернула свій одяг на місце. Він спробував знову щось зробити, але я хитро вивернулася, розплющила сльозаві очі, які пекло, схопила якийсь плед, накрилася ним з головою і зачаїлась. Він щось казав, так само м’яко й вкрадливо, і Ендрю Дональдс співав It’s Snowing Under My Skin, але я засіла там, ніби в норі, й завмерла, боячись поворухнутися.

Він довго сидів поруч. Потім спрацював «автореверс» і заграв інший бік на касеті. Нарешті він сказав своїм справжнім голосом:

— Нічого не займай! Музика вимкнеться сама. Ключа вранці віддаси вахтерці.

І пішов — оглушливо голосно ляснув дверима. Я полежала так якийсь час, потім, прислухаючись до нічної тиші, вибралася з-під пледа й почала сміятися, витираючи очі краєчком простирадла. Це був істеричний, нервовий сміх. Почуття розпирали мене, не давали дихати. До мене тоді повною мірою дійшов ідіотизм ситуації — я ж не думала нічого такого! І я просто попросилася переночувати, а тепер ось лежу в його ліжку! Це ж треба так влипнути!

Я, особливо смакуючи, взялася вивчати кожен сантиметр його лігвиська, слухати музику, перегортати журнали. Ось і ще одна пригода.

Але до ранку на душі знову зробилося тужливо. Хоробро погойдуючи стегнами, я за десять до сьомої спустилася до вахтерки, крутячи на пальці ключа від його кімнати, сказала, що ось він, мовляв, просив передати. Вона на мене так подивилася. Ну, а потім знову були товариші по загону. Знову крики, істерики, курний тролейбус, прохолодний сизий Сімферопольський вокзал. І мої сльози, впереміш із нотами drive/driven, що текли по веснянкуватих щоках, поки колеса вистукували ностальгічний дріб. Перекреслений напис КРИМ помчав у небуття…

А потім була ковзанка, полуторний «сальхов», і я відверто визнала: в мені щось є. І дико хотілося цим якось скористатися — закрутити ще якусь аферу, ще з кимось пограти. Але не було з ким.

І в червні 1994 року ми знову збиралися їхати в Крим.

Я знала, що Альхен буде там, і це усвідомлення підкидало мене серед ночі, мов на розпеченій пательні. Коли до від’їзду залишався тиждень, я так страшно нервувала, що в мене розболівся живіт, та так, що бригада «швидкої» запідозрила апендицит і я 5 днів провела в лікарні.

І писати про цей рік абсолютно нема чого: ми їздили трохи менше, ніж на місяць разом із батьком, його новою дружиною і моїм маленьким зведеним братиком. Мене оточили міцною, надійною стіною батьківської пильності, й із-за цього невидимого частоколу я з тугою дивилася на свого Ебенового Мага, а він, такий само до непристойного звабливий, заклично поглядав на мене, начебто нічого не сталося. Я хотіла Грати, але на мене повісили приготування їжі, турботу про братика й категорично, на гарматний постріл, забороняли наближатися до тенту. І коли я, обпечена сонцем, нещасна, з температурою, пленталася з ними на пляж, мені здавалося, що це дуже дивна батьківська любов — адже мені було погано, було спекотно, а мене змушували надягати щільні, довгі зелені штани, щоб прикрити опіки, й через температуру не дозволяли купатися, та все одно не пускали нагору, під тент, наказуючи якось тулитися на вузесенькій смужці затінку від пірсу. Адже якщо мені бажали добра — хіба не краще було б просто залишити мене вдома?

А в них бушувала нескінченна пекуча вакханалія — приїхала чорнява Ориська зі звабливими формами в блакитному купальнику, були вечірні променади, цілування просто на пляжі й моя цілковита розгубленість щодо подальших дій. І коли я начебто вже визначилася й помітила пролом у стіні батьківського піклування — ми вже мчали в розжареному курному автобусі та лаялися біля водограю з голубами на Сімферопольському вокзалі, бо я хотіла пити. А в голові безглуздо бриніли слова Альхена, якого я таки примудрилася спіймати дорогою до кабінки для переодягання:

— У тебе розкішний вигляд, так подорослішала…

Що більше я намагалася переконати себе, що жити можна лише сьогоденням, то дужче впиналася пальцями, що дедалі слабшали, в найсолодші тижні, які обірвалися тільки день тому. Відразу після Імраї, що стрімко віддалялася від мене з кожним ударом цього, вже напівчужого серця, ми з батьком поїхали на тісну лялькову дачку в зеленому куточку Києва, що нидів у своєму безмор’ї. Точніше, на одну з делікатних околиць його. Ми повинні були провести там увесь липень, а в серпні мені світив гранд-відпочинок на ще одній околиці, тільки не київській (моє гірке зітхання), а в якійсь екзотичній, звабливо-безлюдній оазі, загубленій у всіх трьох вимірах, на забутій народом землі, оточений золотавими ланами, старими й ностальгічно іржавими в своїх спогадах про часи комуністичної молодості радгоспами й колгоспами. «Справжні українські степи та річечка» — ось чим я милувалася добрі два тижні, поки тріщина, яка тяглася з перламутрового сяйва мого солоного, жагучого червня, не дійшла до похмурих днів безмовності на цьому клаптику суцільної дикості та безлюддя. Добре, про це іншим разом, а поки що повернімося до дачки.

Я жила снами. Життя моє ділилося на два етапи. Спершу, спалювана денним світилом, я сиділа в шезлонгу посеред оповитої неїстівним виноградом самопальної альтанки й намагалася щось писати… А по обіді під невсипущим контролем татуся ішла на Дніпро, марно силкуючись уявити замість правого берега з електростанцією, що димить, безмежні простори та світлий обрій…

Море й пісок… О Боже, як же я страждала, затиснута між двома велетенськими сушами, дивлячись на течію, що мчала на південь, до моря! Я була сама. Адже все моє — душа, серце, свідомість, думки — були поховані там, під кипарисами. Те саме пронизливе небо з тим самим тінявим холодом — як вони грали на почуттях бідолашної дівчинки на лазуровому березі, під розпачливий лемент білої чайки, що ширяла в блакитних просторах: «Не повернешся, Адоро! Не повернешся! Не повернешся!»

Другим етапом була ніч — ця задушлива ніч, яка дряпала спогадами. Я йшла спати, чи просто лежати на широкому старому ліжку, намагаючись переконати себе, що це не Київ, а мій солодкий грот, кімнатка з вікном на схід, і я на дивані, з живою іконою нічної Ялти в головах. Іноді, разом зі слізьми, які незмінно омивали щоки, я починала вірити… Але тоді мені хотілося встати і йти, йти на балкон і дивитися на море, дивитися на маяк і дихати… Дихати побаченим! А цього я не могла. І моторошне усвідомлення вогненним дощем лилося на мене, стікаючи на тканину дачкінської подушки солоними слізьми, і я ловила їх своїм гарячим язиком — смак моря. Ах, мій опіум, він пронизував нещадним морозом усі мої без того змерзлі, напівживі почуття.

Нас розділяли 990 кілометрів. Але плюскіт моря все одно іноді чувся. Раннього ранку я розчиняла вікно та вдивлялась у блакитне сяйво липневого неба, що переходило за щільний килим пухнастих верховіть. Вони гойдалися й шаруділи, вони були єдиним джерелом звуку серед вкритої росою тиші. Цей шелест колюче й точно нагадував мені мрячні ранки в Імраї.