Розділ «Манускрипт з вулиці Руської»

Барон ураз зупинився – він доходив саме до Краківських воріт – і в цю мить втямив усе. Перестарався!.. Так! О небо, чому людина скроєна так, що ні в чому міри не має?! Тоді ж, власне, почалась неласка. Антох тепер чітко згадав: він молотив зв'язаного Кампіана кулаками по спині і оглядався на Соліковського й Шольца: як вони оцінюють його роботу. Архієпископ скупо посміхався, Шольц все хмурнішав, врешті шикнув на Барона: «Та досить уже! – і, повернувшись до Соліковського, додав: – А він, ваше ексцеленціє, занадто старанний, занадто!»

І відтоді почався холодок… А тепер зовсім зимно. Мороз! Барон зрозумів нарешті причину свого нещастя, все інше – тільки додавалось: з того, що додавалось, можна ще було виплутатись, а з першопричини – ніколи! Його злякались… Боже, чому ти мене тоді не напоумив? Усе пропало. Ніколи мені у світ панів не повернутись, закриті переді мною, звісно, двері братства. А де мій світ, де? Захований на самому дні міста? Я був на найвищому щаблі, а тепер треба спускатись на найнижчий? А може, там завжди було моє місце? А втім, яка різниця – я був серед повій і буду серед них. Тільки де взяти грошей… Де взяти грошей?

Із скрушної задуми розбудив його гамір. Оглянувся. До Краківських воріт наближалася дивна процесія: четверо ціпаків вели простоволосу сивоголову жінку, позаду неї крокував кат у червоному каптурі, з кільцем шнура в руці, натовп валив слідом, і у подиві великому Барон упізнав Абрекову. В неї були спечені губи, зв'язані назад руки – саме так, як у Кампіана; а хто в'язав їй руки, а тим, хто в'язав, не зв'яжуть потім? Юрба вигукувала: «Відьма, відьма!» А хіба за Кампіаном, перед яким хилились колись у пояс, не вигукували: «Цур, прокажений!», а чи не може статись такого, що завтра і його, Барона, зв'яжуть?.. Або прикупне той же Антипко у глухому закутку, щоб не заважав? Швидше треба сідати на дно, там менш помітно, завтра повії стануть до роботи в замтузі…

Барон дивився вслід за Абрековою й цього разу не насміхався з чужого горя, вперше стиснувся в нього той кусень м'яса, який у людей називається серцем.

А натовп більшав, більшав і тягнувся довгим шлейфом через Краківське передмістя на Збоївська – до млина Зоммерштайнів.

– Відьму спіймали, відьму будуть топити, то вона проказу наслала! – лунало звідусіль.

Над Полтвою – стовпище, ціпаки обступили Абрекову, щоб юрба не вихопила її й не розтерзала: у судовому вироку запротокольовано, що вона мусить бути втоплена – і баста.

До Абрекової підступив кат, почав обсотувати її шнуром; Абрекова сухими спокійними очима дивилася на зелені поля за Полтвою, пильно вдивлялась у синюватий простір, наче когось виглядала; вона не чула викриків, бо вже була не тут, губи ворушилися, вимовляючи тиху молитву; юрбі здалося, що відьма заклинає, почулися вигуки:

– Швидше, швидше, відьма сатану кличе!

У цю мить розпачливий жіночий голос пролунав позаду, натовп стих: якась дівчина з розпущеним лляним волоссям бігла щодуху з передмістя, вона врізалась у натовп, штовхалась мов навіжена, пробивалась ліктями, била кулаками в спини, в груди, кусалась, а коли допхалася до ціпаків, закричала:

– Пустіть її, пустіть, вона не відьма! Я відьма! Я спала з чортами, ходила на шабаші! Я відьма, я!

Абрекова оглянулася, усміхнулась, дві сльозини стекли з її сухих очей, проказала:

– Не розпачай, моя доню. Христос відвернув свою голову на суддівському розп'ятті, відверне теж, коли прийде на них Страшний суд…

Ціпаки відштовхнули дівчину, їх ніхто не вповноважував брати до уваги подібні зізнання, в судовому акті чорним по білому запротокольовано, хто є відьма; кат завдав собі на плече зв'язану Абрекову, мов поліно, зійшов до річки, зняв з плечей жертву і, розгойдавши в руках, кинув її у плесо перед млинські лотоки.

Невдовзі берег Полтви обезлюднів, тільки Льонця, закривши обличчя волоссям, стояла на колінах і тихо плакала; біля неї стояв Письо і мовчав.

Та сталося диво, Льонця відкинула назад волосся й здивовано глянула на тата, не вірячи своїм вухам: Письо заговорив!

– Усе, усе на світі – то єдно шельмовство! Шельмовство і більше ніц… І більше ніц, – голосив Письо, – і більше ніц!

Розділ чотирнадцятий

Lepra oppidum invasit![116]

Сказав Господь Христові на небесі: «Сину мій. багато ще на землі грішників, хочу тебе знову послати, щоб ти викупив їх гріхи». І відповів Христос: «Боже, пошли цього разу голуба-духа, він трохи помучиться й прилетить назад. Там таке зараз чиниться, що вдруге я не вознесуся».