Розділ «Манускрипт з вулиці Руської»

…Рано-вранці з хатинки, що притулилася до жовтого горба у винниківській улоговині, вийшла Гізя. Зіперлась на одвірок, щоб не впасти, – чи то так душно в хаті, що не стало чим дихати? Надворі прохолодно, а повітря немає…

– Марку, Марку!.. – простогнала.

Та що це я, він учора поїхав до Олеська, навіщо пустила, мені так зле, не можу схопити ковтка повітря, тут випари з проклятої ґуральні пана Залеського, вони в цій долині настоюються, мов чад…

Схопившись руками за горло, Гізя побігла стежкою на жовтий горб; трохи полегшало: «Я вийду в ліс, побуду, Чортова скеля недалеко, там материнка пахне, там…»

Ішла похитуючись, і розступався перед нею ліс, не знала досі, що до скелі веде така широка дорога; з львівського боку стежка вузька, а легко було нею ходити, чому так тяжко стало йти широкою просікою? Тоді йшла по зілля, щоб купатись у ньому, по що йде тепер? Під ногами трава, мов оксамит, червоні кущі іван-чаю з обох боків, хто обсадив дорогу кривавим цвітом, хто простелив м'який килим під ноги, хто так дбає про неї нині? Смерть?

«Не треба ще, швидше б до скали, там материнка закожушила весь горб, я втоплю в неї голову й буду дихати тим запахом, він цілющий, дає красу, здоров'я і життя… Боже мій, навіщо я Марка пустила?..»

Ліс розступався, дорога стелилася широка й зелена до самої Чортової скелі: «Я тут не була відтоді ні разу, мені не можна було приходити на ту межу, де закінчилось одне життя, а почалося друге… мій син перейшов її, мені ж не можна… так далеко та скеля, так далеко та материнка, вже видно головатий камінь, а дійти до нього несила…

Не треба, не треба ще, Марко малий, хто без мене його у світ впровадить? Уже видніє в далині місто, довкола нього мур і вежі, я й не знала, що їх так багато, а мур високий і товстий, усе здавив, усе скував, а до мене йде воля… Не хочу ще!.. Що діє мама, тато, Мацько?.. Руська вулиця так далеко, аж страшно. Я люблю її, ту тісну мою вулицю з маминою домівкою, з корчмою Мацька, з Успенською церквою, з безпутною Льонцею, бідна моя Льонця… люблю кожен камінь у тому місті, кожен камінь мій…»

Гізя впала на м'яку повсть материнки: «Тут воно було, тут? Я нічого не могла більше зробити, тільки сина дати… Це мало, Юрку? Я стала людиною і дала ще одне життя для людей. Я взяла те життя від тебе. А ти, взяв ти щось від мене для себе?.. Як легко стало дихати, все мине, я дочекаюся Марка…»

Зілля затулило уста, ніс, Гізя повернулася на спину і вже тільки подумала, німо крикнула в чисте небо:

«Юрку! Ти є… Ти будеш… Ти для всіх… Будь і для нього, не залиши свого сина серед дороги!..»

…Зіновій з Марком тривожно дослухалися: чужі голоси рунтали урочисту тишу на запеленаній молочним туманом Гавареччині.

Розділ тринадцятий

Що ж нині скаже Абрекова?

Року 1611, 29 іюля. А суд був неправий, і Христос на розп'ятті відвернув голову, бо не міг дивитися на шидерство, волаюче до неба о помсту.

З манускрипту

Абрекова була німою: її позавчорашнє віщування – «все це добром не скінчиться» – впало лихом на неї саму, а цього вона зовсім не сподівалася. Бо яка ще біда могла на неї чекати: доньок нема, хліба нема, Письо мовчить… Ага, була воля… Була й честь. А тепер – тюрма і ганьба злодійки. То як це так, щоб у однієї людини забрати все, а другій усе дати? А Бог дивиться на таку неправду і мовчить?

У глухому ратушевому підвалі, куди її ввели стражники, – довгий стіл, посередині стола – розп'яття, обабіч – свічки, Ісус скорбно дивиться на неї і мовчить, немов її Письо! Полум'я свічок вихоплює із темряви примарні обличчя, що сховалися за розп'яттям; Абрекова із крихтою надії приглядається до них, може, хоч одне знайоме обличчя побачить – впаде на коліна й благатиме: «Паночку добрий, хіба ви не знаєте бідної й чесної Абрекової, яка нікому не заподіяла кривди й на макове зерно, за що мене сюди?..» їх четверо: троє в чорних сурдутах, посередині – священик у сутані, обличчя чужі й камінні, ніби неживі; в одного, який поруч із священиком, заворушилися губи, й Абрекова почула:

– Жінко, вас допитує львівський гайний[114] суд в особі війта, каноніка і двох лавників у справі невідкладній, оскільки негідні ваші вчинки державі й поспільству вкрай небезпечні.

«Це, певне, сам війт», – думає Абрекова.