Розділ «Манускрипт з вулиці Руської»

– Знаєте підземні ходи?

– Ні, ми знаємо людей, які мають ключі від бокових хвірток. Тільки не чіпайте ратуші, Низького Замку, патриціанських домів, а тихенько, мов коти, обступайте в темноті вірменський, русинський і єврейський квартали.

…Вдосвіта вдарив Великий Кирило на дзвіниці Успенської церкви.

Юрій Рогатинець не спав усю ніч, сам вартував на останньому поверсі – там, де колись просидів усю ніч, розмовляючи із стриноженим братським дзвоном. У передвранішній імлі він помітив, як нагинці й тихо прокрадаються через ринковий майдан тіні – десятки, сотні тіней, і зрозумів, що треба бити на сполох – може, останній раз у житті будити із сну людей. Юрій почав розгойдувати велику чашу незмірно важкого благовіста, сердечко хиталося, а до креші не діставало, минали дорогі секунди, хвилини, допомогти нікому, дзвін мовчав. Тоді Рогатинець вхопився за сердечко, повис на ньому і, відштовхуючись від стіни ногою, досягнув разом з сердечком креші, потім ще і ще раз; в'яли руки, він тримався з останніх сил, відштовхувався і бив, відштовхувався і бив – місто прокинулося в тривозі.

Почули цей дзвін і прокажені на Калічій горі.

Кампіан не спав. Він звечора помився, нагострив ножа й підтяв бороду, тепер підвівся з прічі і сказав:

– Пора. Пора, панове!

Прокажені будилися, в халупці, критій очеретом, нудко запахло гноєм і мершею, хворі чухалися, роздирали гнояки; Кампіан, в якого ґудзи на тілі ще не провалилися і не виділяли поки що власного смороду, скривився, заткав пальцями носа і повторив гугняво:

– Пора.

Останнім піднявся старий бургомістр колонії Тимко Пєньонжек – він був весь у струпах, а через те найбільш поважаний – і рік:

– Нема вже в мене сили. Якщо ти, Павле, зробиш те, що задумав, будеш бургомістром колонії.

– Зроблю. Колонією стане весь Львів. Ми з Соліковським розпочали її будівництво, ми і завершимо.

Тимко Пєньонжек послав розбудити всіх, які жили в інших куренях, Кампіан відрахував сорок молодших чоловіків і невзабарі вони рушили вниз схилом Калічої гори.

Вперше за весь час існування колонії прокажені насмілилися переступити межу, через яку дотепер могла тільки переважити паличка з мисочкою для подаянь, і тихо посунули Сокільницькою дорогою. Перейшли міст на Полтві й подалися далі вздовж міського валу, минули Галицьку браму, потім завернули вліво і врешті зупинилися позаду костьолу Босих кармелітів.

Кампіан покрутився на місці, потупцював, глянув у бік Босяцьких воріт, прикинув оком віддаль, потім відступив назад кілька кроків і сказав:

– Тут копайте.

Прокажені кинулися до вказаного місця, дерли землю і камінь пальцями, палицями, ножами, поки не натрапили на товсту залізну затулу з масивним кільцем. Затула була важка, хворі довго натужувалися, поки підняли. Сплеснув радісний зойк і стих: під затулою зіяла глибока нора, вниз вели стрімкі сходи, з нутра вдарило спертим підвальним теплом – був це потаємний вхід до львівського підземелля, про який знали лише староста, бургомістр і архієпископ.

…Архієпископ розставив на столі ляльки.

Прокажені спустилися вниз і пішли гусаком темним вузьким проходом, який вів до ратуші й Низького Замку з відгалуженнями до архієпископського, старостинського й бургомістрівського палаців.

Біля першого відгалуження Кампіан зупинився й мовив: