Розділ «Манускрипт з вулиці Руської»

– Станіславе, сон мені приснився… Я бачила схрещені, немов рапіри, хрест і меч. Меч у твоїй руці, хрест – в отця-єзуїта. Поклянись мені на цьому місці, що даси згоду ввести до безбожного іудейського храму, якому не місце в християнському Львові, святих отців-єзуїтів, щоб вони дім свій мали, щоб ще один хрест звівся над нашим містом. Обіцяй, мужу, я не встану з колін, поки…

Жолкевський зрозумів: все це робота Соліковського. Зашморг затягнуто, відступати нікуди – сам знищив своїх союзників під Ґудзовом. «А хто зна, – подумав, – може, так і треба… Може, справді, єзуїти – перст Божий?»

– Встань, жоно, – мовив похмуро. – Встань. Я обіцяю.

…Сеньйор єврейської гміни Нахман Ізакович вийшов на галерею свого будинку, який заступав готичну, невисоку синагогу, притулену задньою стіною до міської зброярні, й перед мовчазним понурим натовпом розірвав на собі камзол. Плач і ридання дружно вдарились об мур гетто. Старі жінки зривали намітки з голів і рвали волосся, чоловіки били себе кулаками в груди, дівчата співуче голосили, підводячи над головами заломлені руки, перелякані діти верещали – лемент, якого не бувало й під час погромів, пронісся над усім містом і раптом стих: Нахман застебнув камзол.

– Браття, плач не допоможе, тільки один Бог, – він підвів руки й звернув до неба балухаті очі. – Ні одна сльоза хай не впаде більше з ваших вій, ні одна рука хай не сягне по камінь – влада прислала нам оцей страшний рескрипт, а всяка влада од Бога. Тож помолімся йому, щоб зм'якшив свій тяжкий присуд. Молімся!

Єврейська громада разом упала на коліна, шепочучи, викрикуючи й виспівуючи псалми Давида, припав обличчям до поруччя галереї і Нахман, та ненадовго, він випростався і вийняв з кишені магістратський рескрипт.

– Браття, слухайте всі, що з Божого повеління записано в цьому панствовому документі. В ньому записано, що євреям не можна мати в християнських містах своїх божниць…

– Ой вей, ой вей! – застогнав натовп.

– Ша! – викинув руку Нахман. – Рескрипт гласить, що італійський будівничий Павло Римлянин не міг збудувати нам цієї синагоги, бо як може християнин будувати єврейські святині? То коли він не міг збудувати, то, значить, не збудував, а коли не збудував, то її нема…

Здивований натовп мовчав.

– Дивуєтеся, куди ділась? А це не синагога, це молитовний дім родини Нахмана Ізаковича, яку спорудив він, або його батько, або його брат – сказано ж, що не Павло Римлянин!

– Йо, йо! – загомоніла юрба. – То справді молитовний дім пана сеньйора!

– Ша!.. Але в рескрипті львівського старости сказано ще й таке, що я незаконно взяв під свій молитовний дім плац, на якому колись стояв кінський млин олеського старости…

– Ну і що? – почувся вигук.

– Що – ну і що? Ша… Нам не можна ставити синагоги, і нам Павло Римлянин її не поставив. Так записано чорним по білому. Але ми незаконно забрали плац, і його треба в старости викупити. Нині треба викупити, бо завтра прийдуть сюди отці-єзуїти, здеруть із стіни священний сувій Мойсеевого П'ятикнижжя, винесуть стіл для святого письма, поламають свічники, перевернуть бочку з водою для миття рук, позривають світильники із стелі і залишать тільки лавки, а на даху поставлять хрест. А ви – ну і що…

– Ну то що? – знову впало з натовпу.

– Як ви питаєте, то я відповім: складайте зараз гроші на цей ось столик, біля мене!

Ніхто не зрушився з місця.

Тоді з гурту, з-поміж людських ніг, виповзла навкарачках жебрачка Хайка, яка жебрала під синагогою, підвелася й потюпала до галереї. Вийняла з великої торбини меншу й подала її Нахманові.

– Що – ну і що? – повернула голову до людей. – Я мушу дати, бо як заберуть синагогу, то де буду жебрати?