Розділ «Манускрипт з вулиці Руської»

Опритомніла перед світанком на схилі замкової гори. Як перелізла через мур, не пам'ятала. Обдерта, покалічена підходила до Руської з боку єврейського кварталу. Біля будинку Нахмана Ізаковича побачила Золоту Розу, яка тихо відмикала ключем двері.

– Ах, які ви бідні, плем'я Ізраїлеве, – похитала Льонця головою. – Вас б'ють, переслідують, але у ваших руках все – від магістрату до замтузу.

– Кожен робить, що може і як може, – для себе і для братів своїх, – відказала Роза. – А ти не йди додому, за тобою прийдуть. Втікай світ за очі…

Льонця недовго вагалась. Повернулася і пішла Козельницькою дорогою – навмання.

Вранці до Абрекової прийшли ціпаки. Перетрусили все в хаті, пані Лоренцовичева при свідках висипала з мідного дзбана золото, перебирала. Персня з діамантом, обрамленим золотою короною, не було. Шукали Льонцю – не знайшли.

За порушення міського спокою, за потурання злочинцям, які наклеюють над вікном ребелізантські пасквілі, за відьомство і кражу золота Абрекову посадили в Пекарську вежу.

Розділ одинадцятий

До найвищої слави Бога!

Такі бо фальшиві апостоли, що підробляються на Христових, й сам сатана прикидається янголом світла. Буде їхній кінець згідно з учинками їхніми.

Із Послання св. Павла до коринфян

Ключ тихо повернувся в замку вхідних дверей, двері прочинилися теж негучно, Роза ввійшла до передпокою, зупинилась перед дзеркалом і прошепотіла до красивої жінки з точеним єгипетським обличчям:

– Досить… Не можу більше. І вже й не треба…

Сказала це – і на душі полегшало, вона втомилася від грубих пестощів безсилого старця, слава Богу, що досі не спіймана, хто б їй простив, коли б дізнався, чому Мнішек того тривожного літнього дня 1607 року був таким милосердним: подарував єврейській гміні грамоту на синагогу, та ще й в додачу глинянську митницю її мужеві – сеньйорові гміни Нахманові Ізаковичу.

А може, знають? Може, та наївна легенда про міфічну Золоту Розу, котра принесла старості золото за синагогу й проколола своє серце кинджалом, коли він пожадав її тіла, для неї складена, щоб огородити і її, і єврейську громаду від ганьби; рабин щосуботи читав із святої книги цю легенду в синагозі, Роза ловила на собі чиїсь то осудливі, то побожні погляди і думала: про неї ця баєчка чи ні, знають чи не знають, що вона й до сьогодні платить Мнішекові за старостинські грамоти?

Роза роздяглася в передпокою, взула м'які пантофлі й почалапала до спальні. Коротко скрипнуло ліжко, жінка боязко глянула на мужа, який лежав повернений до неї спиною і спав; втомлена бурхливою ніччю й теперішнім напруженням, Роза враз розслабилася і перед тим, як запасти в міцний сон, ще раз глянула на чоловіка.

Жахнулася: Нахман лежав горілиць, булькатими очима дивився у стелю й беззвучно ворушив губами – певне, підраховував прибутки з глинянської митниці або процент від позики Вольфові Шольцу. Він скоса глянув на Розу, висунув з-під ковдри руку і, погладивши її по обличчі, сказав:

– Спи.

Роза рвучко підвела голову з подушки – знає, вся гміна знає! – і проказала затинаючись:

– Душно в нас… Я виходила подихати. Така тепла ніч…

– Спи, Розо, – промовив спокійно Нахман. – Мені все відомо. Я знав про це з самого початку. Я знав про це ще перед початком. Ну і що?