Розділ «Манускрипт з вулиці Руської»

Роза схопилася з ліжка, позадкувала до дверей; Нахман дивився в стелю й беззвучно ворушив губами; жінці раптом здалося, що вона не існує, бо як це так – всім усе відомо й ніхто… Кинулась до чоловіка, вчепилася пальцями за обшлаги його халата й істерично закричала:

– Ну і що?! Як – ну і що?.. Чому ж ніхто не сміється, не свище мені вслід, не кидає каміння, чому?

– Ша-а, що вона говорить!.. – Нахман знову погладив її по кучерявому волоссі й мовив побожно: – Ти кудойша, мучениця за віру, хто піднесе руку на святу, хто? Ти дала гміні синагогу, а в мої руки – глинянську митницю, найди когось у нашому ґетто, хто міг би це зробити, бідні й багаті жидове моляться за здоров’я своєї Güldene Rojse.[110]

– Güldene Rojse?! Таж вона, та, із казки, Роза, наклала на себе руки, щоб не стати наложницею старости… Як ми з нею можемо бути однією людиною?

– Ну, тепер ще ні… А за сто років хто буде питатися, скільки ти жила і чи жила після того, як пішла до старости із золотом? Бідні, дурні пейсахи почали погане говорити про тебе, а навіщо Бог дав багатим розум? Ну, то ми записали в святу книгу, а що записано в святу книгу, тому мусять вірити…

– Але ж я наложниця, наложниця Мнішека, – простогнала Роза. – І більше не хочу, не можу! О Нахмане, як це так, що ти не вбив мене досі за такий бруд?

– Ти дала бідноті святиню, а в мої руки митницю. Тебе записали святою, а святі гріха не мають. Ти вбила себе для нашої гміни, і так записано в книзі…

– То я живу чи не живу на світі? – заридала Роза.

– Що тебе то обходить? Ти кудойша, і ніхто не дозволить тобі тепер відступити. Кагал засудить тебе, якщо ми втратимо митницю, бідні пейсахи розтерзають твоє тіло, коли магістрат відбере у них синагогу. Спи, ти втомлена…

Нахман знову втупив очі в стелю й беззвучно заворушив губами. Роза лягла і, заспокоївшись, прошепотіла:

– А я, дурна, стільки років боялася, не знаючи, що за це мені буде шана… О mein Gott, чи є щось на світі таке, що не продавалось би і не купувалось?

– Усе, все за гроші, Розо, – відказав Нахман. – А ти наш цілий скарб, тому й назвали тебе Золотою.

…Колишній ворог єзуїтів польний гетьман Жолкевський здобув для єзуїтів перемогу. Раннім літом 1607 року після погрому рокошан Зебжидовського під Ґудзовом він, відмовившись від парадного бенкету в кам’яниці Ґуттера і переночувавши в Низькому Замку, другого дня, не знаючи ще нічого про вбивство Массарі, виїхав із Львова до Жовкви. Сповідник пані Регіни Жолкевської патер Лятерна випередив гетьмана на цілу годину: він мав полагодити з гетьманом важливу справу на бенкеті, Жолкевський не прийшов – і добре. Поки дійде до нього чутка про смерть венеціанського консула, поки гнів добереться до його серця, Лятерна з Регіною владнають справу в Жовкві. Удосвіта патер мчав бричкою Волинським шляхом.

Гетьман їхав попереду своєї хоругви на білому яблукастому коні. Він був понурий, пригнічувала його пролита братня кров, а ще більше – відчуття цілковитої залежності від Зигмунта III і Петра Скарги. Жолкевський не хотів домашньої війни, а мусив стати пацифікатором Речі Посполитої, гетьман наперед бачить програш, а все одно незабаром вирушить із своїм військом на Москву, він знає, що єзуїти, проти яких виступили рокошани, за рік-два обплутають щупальцями всю Польщу, і стане вона жорстокою для самих поляків теократичною державою, але битву під Ґудзовом виграв для них. Хоробрий і славний воїн Станіслав Жолкевський став сліпим знаряддям у руках короля і Скарги.

Гетьман бажав тепер тільки одного – спочити біля дружини Регіни перед московським походом.

Засурмили сурми на всіх вежах Жовквійського замку, широко відчинилася брама, на баскому огирі в'їхав гетьман у дитинець і здивувався вельми: попереду двірської знаті й служб йшов назустріч переможцеві з хрестом у руці патер Лятерна – львівський єзуїтський суперіор без резиденції, який досі перебивався на квартирах у побожних католичок, права рука Соліковського.

Кров ударила до обличчя Жолкевському: з чийого повеління? Патер Лятерна підвів праву руку, щоб поблагословити регіментаря, ліву з розп'яттям протягнув уперед для поцілунку; Жолкевський зіскочив з коня і, минаючи патера, злий і рішучий, подався до гетьманського палацу: вже й Соліковський посягнув на свободу гетьмана? У дитинці запанувала напружена тиша.

З парадних дверей палацу вийшла в довгій чорній сукні пані Регіна – сама, без супроводу дам, вона підбігла до гетьмана і впала перед ним на коліна.

– Прости, мужу, мені страшно було без тебе… Але ж ти карав ворогів солідасів Ісуса, то до кого я мала звернутися за сповідником, як не до покровителя єзуїтів його ексцеленції Соліковського? А патер Лятерна спокій вселяв у мою розтривожену душу і напоумляв. Мужу мій, як шляхтянка шляхтича, благаю: втиши свою нехіть до святого Христового ордену, бо тільки його слуги надихнуть наш народ на боротьбу проти великого схизматицького світу, тільки вони зуміють вселити мужність і ненависть в серця наших воїнів, яких ти завтра поведеш на Москву!

Жолкевський нагнувся, щоб підвести дружину з колін, та вона схопила його за руки і, не встаючи, благала далі: