Розділ «Манускрипт з вулиці Руської»

– І ви вважаєте його невинною жертвою?

– Я не юрист, пане Кампіан, але мене, глибоко віруючого християнина, лякає одне: язичники, які переслідували колись християн, вбивали лише людей, інквізиція вбиває Христове вчення – основу нашої віри…

– О, то пан Янко мудру приказку загадав, вона, на превеликий жаль, стосується вас.

– А чи знаєте ви, – примружився патер Лятерна, відхиляючись убік, наче боявся заразитись вільнодумством консула, – що за такі слова ми можемо вислати вас з Речі Посполитої? До того ж – вчорашній інцидент…

– Воля ваша, тільки я сумніваюся, що ви це зробите. Зі мною виїдуть купці, і тоді нашу відсутність відчує ваша скарбниця.

Насторожена мовчанка запала в залі, німфа з підсвічником у руці тихо похитувалася під стелею, скапував віск на підлогу; Льонця не відривала від неї погляду, щоб не зустрітися очима з Янком, вона прислухалася до розмови і, не розуміючи гаразд її змісту, відчувала, що над Антоніо і над нею нависла небезпека – їм треба чимшвидше йти звідси геть… До Льонці щораз пильніше приглядався блідими очима п'яний Барон, і вона згадала, що бачила його не раз, ще в дитинстві – у корчмі Лисого Мацька.

– Пані й панове! – сплеснув у долоні Кампіан. – Припинимо суперечки… – Він ураз зупинився і підніс до очей руки; гості не розуміли, що трапилося, Кампіан із страхом довго приглядався, потім полегшено зітхнув і знову сплеснув:

– Панове, прошу просити дам до танцю!

На галереї, завішаній ширмою, зазвучали лютні й дуди.

– З вами буду танцювати я, – кивнув до Льонці Янко.

Массарі почервонів.

– Ви поводитеся недостойно, пане… – він узяв наречену за руку й повів на середину зали.

Льонця ще ніколи не танцювала полонез, вона взагалі ні разу в житті ще не танцювала, та, мабуть, з полегші, що вийшла з-за столу, де її прострілювали хтиві погляди мужчин і ненависні – дам, дівчина стала невагомою, вона пливла у танці так, як цього хотів Антоніо. Їй було добре, легко, Льонця дивилася в темні очі коханого і тепер не боялася нічого; в залі танцювало багато пар, але їх було тільки двоє; насторожений вираз обличчя Антоніо лагіднішав, м’якнув, він прошепотів до неї:

– Я кохаю тебе, красуне…

У ту мить чиїсь руки роз’єднали їх – грубо, владно, і Льонця побачила перед собою три пари очей: бліді – Баронові, хижі – Янкові і холодні очі вбивці – Микольцьові.

– Як ти опинилася тут, сучко Абрекової? – вищирив прогнилі зуби Барон.

Янко схопив її за руку й шарпнув до себе.

– І ти відмовила мені – Бялоскурському? Микольцю, виведи її, справ їй весілля під ліхтарнею!

Пролунав ляскіт, музика стихла, лемент дам вдарився об стіни. Антоніо ляснув Янка в обличчя ще раз.

Микольцьо тягнув дівчину до дверей, скрутивши їй назад руки, вона опиралася й була німа, німфа з підсвічником хиталася в неї перед очима, Льонця мовчки благала в неї допомоги, та вона віддалялась, маліла; ще побачила Льонця: Антоніо схопив за груди Янка і враз зігнувся, мов зламаний – впав долілиць на підлогу.