Биті є. Гоцик

Сонце залишило на небосхилі тонку блідо-рожеву смужку, та за кілька хвилин густі вечірні сутінки проковтнули і її. Вікна таємничих будинків засвітилися.

Ілія підвівся, обережно пішов на тепле м’яке світло. Зробив кілька кроків, зупинився. Що робити? Стукати у кожні двері із запитанням: «Алхімік тут живе?!»

Аж зопрів від хвилювання. Нервово ляснув долонею по правому вуху.

— Горе! Горе! — зашепотів, наче хто підслуховує. — Мені зле! Я зараз впаду… Я… не розумію, куди мені йти!

— Коли мрія на відстані погляду, забудь про емоції. Стань холодним, як камінь.

— Конкретніше! — прошипів Ілія.

— Заспокойся…

— Досить!

— То не порожні слова. Заспокойся, інакше не зможеш розпізнати золотавий відтінок диму, — пояснив тарган.

— Якого диму?

— З димаря будинку алхіміка витиметься золотавий димок.

Ілія примружив очі, учепився поглядом за димарі на дахах.

— Золотавий димок? Ніякого немає!

— Почекай…

— Квітень! — Ілія зривався на істерику. — Хто на півдні Франції у квітні піч розтоплює? Тут взагалі печі є?

Горе не відповів. Ілія стиснув щелепи і кулаки, опустився на землю, в’ївся очима в димарі і завмер.

Минула година. Друга… Очі пекли, ніби піском засипані. Мертві димарі під незнайомими зірками не дихали.

Ілія заплющив очі. «Боже ти мій! Яка маячня! Що я роблю?!» Розплющив очі — з димаря одного з будинків вирвався сірий непрозорий клуб диму.

— Матір Божа… — Ілія зіщулився, зацьковано вдивився у димарі, наче всередині дивних кам’яних будинків почали ворожити темні сили.

Ось такий же густий дим повалив з другого димаря. З третього… Линув у чорне небо, розпорошувався, та Ілії здавалося — хмари над будинками густішають, нависають усе нижче.