Биті є. Гоцик

— Алхіміка? — Ілія підвівся. Поправив рюкзак на плечах. — З цього і починав би.

Вузенька вуличка тепер не лилася в долину, круто підіймалася вгору. Ілію оминали метушливі групки туристів, завмирали біля сувенірних крамничок, знову доганяли його. Хлопець вдивлявся у залишки міцних замкових стін. Хвилювання щезло. Сумніви, мордування і безпорадна спустошеність залишились у днях минулих. Наче все, до чого прагнув і що мало статися, уже сталося, і тепер варто було лише відпочивати, насолоджуватись…

«Чому так?» — дивувався. Учепився поглядом за круглу дупку стрункої туристки у драних джинсах, йшов за дупкою… Чому так? Разом з туристами доплентався до замкових руїн, мацав долонями мури.

Туристи заґелґотіли, заспішили замковою вулицею до кам’яного вікна. Услід за ними Ілія підійшов ближче.

— Post Tenebras Lux, — прочитав незрозуміле.

— За темрявою — світло, — переклав Горе.

Ілія всміхнувся втомлено.

— Нічого не буде… Я знаю. Нічого! Алхіміків немає. А я… Я повірив таргану, тому що за все життя ніхто й ніколи не розмовляв зі мною… по-людськи. Крім мами! Але то інше! Не чув моїх мрій. Я не шкодую. Що пішов… Певно, ти дуже мудрий, Горе. Ти знав, що мені коштувало вийти… з дому.

— Читати чужі історії — легко, — відповів Горе. — Та цікавіше виживати у своїх.

Ілія закивав: маєш рацію. Вдихнув на повні груди.

— А додому однаково повертатися не хочеться, — сказав.

Роззирнувся: під ногами — долина. Оливкові дерева впереміж із кипарисами.

— Добре. Я не гніваюсь. Не вижену тебе з вуха і не відкидатиму твої поради. Але скажи, навіщо ти збрехав про алхіміка?

— Гайочок зі старих оливкових дерев у долині бачиш? — замість відповіді запитав Горе.

Ілія вдивився, мотнув башкою: так.

— Я все думаю, чому алхіміку так подобається саме тут?.. — прошепотів Горе. — Може тому, що оливкові дерева у тому гаю старші за оливи у Гетсиманському саду?..

Ілія напружився. Підійшов до краю скелі, в’ївся очима у верхівки старих розлогих олив. Байдужий філософський спокій розчинився у сяйві безсмертя і золота.

— Піду туди! — видихнув нервово. — У долині заходу сонця почекаю. Біля дерев…

Сонце зникло за горами, та все не згасало: пробивалося рожевими променями до небес, відкидало м’які відблиски на долину, вкриту виноградниками. Край долини за розкішним, як саме життя, оливковим гаєм біля скелі причаїлися три міцних кам’яних будинки з жовтими черепичними дахами. Навколо будинків — високі кипариси. Оточували надійною завісою, здалеку дивитися — й не здогадаєшся, що за кипарисами людське житло.

Ілія сидів під оливою, очей від жовтих дахів не відводив. Віри не йняв: хіба може алхімік жити поряд зі звичайними людьми? Та питаннями таргана не мордував. Скоро… Надто скоро всі відповіді сам отримає. От тільки сонце сховається…